Ми по суті втратили все. Дитині досі важко адаптуватися до нового життя. Я працюю, щоб забезпечувати доньку та своїх батьків-пенсіонерів. Війна принесла в нашу родину зміни, які, на жаль, точно не можна назвати змінами на краще.

Початок повномасштабної війни ми зустріли в Маріуполі. Через небезпеку діти спали на матраці в коридорі, подалі від вікон. Про те, що почалася війна, їм фактично повідомили самі вибухи. Діти плакали, сердилися на росіян і не могли зрозуміти, чому все це відбувається.

Одним із найстрашніших моментів стало 25 лютого. Ми їхали потягом і неподалік від Волновахи потрапили під обстріл. Страх за дітей і нерозуміння, чи зможемо безпечно продовжити дорогу, залишилися в пам'яті назавжди.

Наслідки пережитого ми відчуваємо й сьогодні. Мені здається, що вся родина живе з відчуттям втрати, пригніченістю і постійними переживаннями. Я звертаюся по допомогу до психолога, донька також працює з психологом. Їй досі складно пристосуватися до нового життя після всього, що вона побачила і втратила.

Мої батьки пережили страшні події безпосередньо в Маріуполі. Пізніше наша родина декілька разів отримувала гуманітарну допомогу, зокрема допомогу з оплатою орендованого житла.

У нас залишилися ключі від квартири та дому, яких більше немає. Колись вони були звичайною річчю, яку береш із собою, виходячи з дому. Тепер ці ключі не можуть відчинити наші двері.

Але вони залишаються нагадуванням про місце, де колись було наше життя, і про дім, до якого ми вже не зможемо повернутися.