Ну ми з села Качкарівка Херсонської області. У нас було більше тисячі мешканців. Село було дуже велике, дуже гарне. Лікарню нову почали будувати, триповерхова школа була. Там ремонти поробили, сонячні батареї були. В людей землі були - фермера їм платили за паї, чистеньке село було. А  я там недавно був – школа пошкоджена, уже нижніх вулиць немає, все в бур'янах.

24 лютого діти з Миколаєва подзвонили о четвертій ранку і сказали, що почалася війна. Син пішов добровольцем, вже загинув. Так що погані новини, як то кажуть. Життя покалічилось трохи.

Ми довго сиділи і в окупації, і під обстрілами. Спочатку жінка вже не витримала і поїхала до дітей у Кривий Ріг, а я залишався вдома, скільки було можна. А це вже не витерпів і приїхав до неї. Живемо у Кривому розі, але додому навідуюся.

Наше село сильно обстрілюють. От і вчора обстріляли авіабомбами: багато побили будинків, столову розбили. Не знаємо, що буде з тією Качкарівкою, та чи прийдеться повертатися додому.

Тиждень назад рідні казали, що там ще триста з чимось людей проживає - багатенько. Не хочуть дуже виїжджати, тримаються за дома.

Як ми були в окупації, трішки були проблеми з водою, зі світлом. Ну потім наші зайшли - то наладилося. ЗСУ зайшли до нас через Каховку. Спочатку заїхали джипи вранці, а через деякий час наші з тої сторони освободили Дудчани. Тоді вже по кожній вулиці наші солдати йшли, а мирні люди їх зустрічали, були дуже раді.

Хочеться, щоб війна раніше закінчилась, повернутися в свою хату, в своє село, а не тинятись попід хатами і не сидіти в погребі.