Я живу в Дудчанах вже 50 років. Життя було звичайне: працювали, планували щось на майбутнє. 

У перший день війни було страшно: ракети літали над нами. Як приїхали до нас перші ДНРівці, страх був. У нашому селі були потім і кадирівці і якути - ходили по дворах, перевіряли людей. Ну, ті спочатку наших жителів не вбивали, а потім приїхали інші - то одного так били, що і вбили, ще брали людей в полон.

Наша староста хотіла робити вже голосування. Колаборантів багато було, вони здавали людей проукраїнських. Дуже багато було зрадників. Дуже важко тут добитися правду, бо ще ми під обстрілами. Хоч багато знаєш, а багато не скажеш, бо не знаєш, що може бути з тобою.

Сім місяців були у нас ті рашисти. А потім наші зайшли хлопці: пів села одразу звільнили, а наступні пів села звільняли довше, загинуло багато наших. 

Ну а тепер наче ми її звільнені, але нас постійно обстрілюють. Росіяни ж там від самої Воронцовки і до самого Берислава все зайняли, до самого Криму. Наша хата, слава Богу, ще ціла, але в селі у нас багато розбитих будинків. Ось недавно ракета чи бомба керована впала на наше село - побило багато всього, потрощило і будівлі, і наших захисників.

Живемо без світла. Це ще якось терпимо, але психіка вже нікуди не годна. Допомагають нам волонтери, гуманітарку нам дають: і хімію, і порошки, і продукти. «Лелека» - є така організація. Дров нам привезли сьогодні, аж із Закарпаття хлопці. Людей у нас залишилося мало, молоді всі повиїжджали. З дітьми ж як тут жити під обстрілами? 

Сподіваємось, що дасть Бог - дочекаємося. Як я кажу: «Після ночі все одно настане світанок»,  перемога буде за нами. Тільки якою ціною? Зараз нас тут оберігають наші хлопці. Гине людей багато. 

Війна нанесла дуже велику рану нам всім. Молимося за наших хлопців, щоб вони спасли нас від цієї напасті. Наші жителі допомагають ім, хто чим може. Я вірю, що ми переможемо і прийде наш час, тільки нам терпіння потрібно.