Наша родина була змушена залишити Бахмут у квітні 2022 року. Разом із донькою я спочатку виїхала до Львова, де ми два місяці жили у прихистку для біженців. Згодом стало зрозуміло, що війна надовго і потрібно починати будувати нове життя. Пізніше до нас приєднався чоловік - батько Варвари, і ми оселилися у Вінниці. Але пережиті обстріли важко позначилися на ньому. Він почав зловживати алкоголем, і нам із донькою довелося жити окремо. Для нас це стало ще одним болючим випробуванням.

24 лютого починався як звичайний день. Ми збиралися на роботу, коли нас розбудили звуки вибухів. Донька одразу прибігла до нашого ліжка, а ми почали телефонувати рідним. Коли самі усвідомили, що відбувається, пояснили Варварі, що на нашу країну напали вороги. Ми намагалися говорити спокійно, запевняли її, що будемо разом і зробимо все, щоб вона була в безпеці. Тоді й самі ще сподівалися, що все швидко закінчиться.

Найстрашнішим днем для мене стало 16 січня 2023 року. Саме тоді я дізналася про загибель моєї рідної сестри, яка залишалася у Бахмуті. Мої батьки та сестра довго не погоджувалися виїхати з міста. А згодом зв'язок із батьками зник назавжди. До сьогодні ми не знаємо, що з ними сталося. Ця невідомість і втрата залишаються одним із найважчих болів у моєму житті.

Війна принесла нашій родині багато випробувань. Ми приїхали до незнайомого міста лише з однією валізою, пережили розлуку з близькими, втрату дому, сімейні труднощі та загибель рідної людини. Щоб впоратися з цим, я відвідувала групові та індивідуальні заняття з психологом, а Варвара працювала із соціальним психологом.

Попри все пережите, я дуже хочу, щоб моя донька мала майбутнє. Вона чудово навчається у школі, займається англійською мовою, самостійно вивчає німецьку, відвідує заняття з повітряної гімнастики, художню студію та навчається графічного дизайну. Я роблю все можливе, щоб, незважаючи на війну і всі наші втрати, вона виросла впевненою, сильною і щасливою людиною.