Ми тут живемо в такому районі, що в нас тут рядом бомбили майже кожен день, утром в обід і ввечері. В хаті і вікна повипадали, і стелі попадали, і двері вхідні покрутило. На нервах усе.
Я не тікала. Вночі була в хаті, а вдень - на городі. У мене нога дуже болить, я ледве ходжу, а бігти взагалі не можу. Стояла і чекала, поки перестріляють. Що буде, те й буде. Куди бігти, якщо ти не знаєш, куди воно впаде? Пережили, слава Богу, зараз спокійніше, але не знаєш, коли воно кончиться і якою ціною.
Ми тут не були багатими, але й не були голі і голодні. Діти наші навчалися: дочка вивчилась в університеті, внучка вивчилася, ми жили мирно – це саме головне. А тепер тут через Галицинівку ракети летять з моря. Ми їх чуємо і дивимося, куди воно летить і куди впаде.
Нам допомагали: давали пайки, і грошима допомагали, дякуємо. Ми поставили двері і вікно в кухні, бо тоже розбило з однієї сторони, шифер побило.
У нас ще деякі вікна забиті плівкою, бо пластикові ще трішки трималися, а дерев’яні всі повилітали, як папір.
Менша онучка дуже сильно боялась, тож діти поїхали, їх не було вдома. Влітку приїхали назад, бо робити треба. Старша дочка робить в школі. Хоч діти вчаться онлайн, з ними потрібно працювати. За ті дві тисячі, що дають на людину, хіба ти проживеш? Квартири дорогі, задаром ніхто нічого не віддає, за все треба платити.
Зараз сидимо всі разом в мене, бо їх квартиру в Октябрьскому розбило: поряд на стоянку парилетіла ракета, то в них всі вікна з корнем повилітали. Діти забили їх де плівкою, де фанерою, і сидять тут. Та ще й під час війни помер у них батько, вони бояться там у квартирі бути.
Саме головне, щоб закінчилася війна і осталися діти живі-здорові і щасливі. І щоб ті хлопці всі повернулися додому, де їх усіх чекають. Мій онук 20-річний воює. Йому тільки жити, сім’ю створювати, а він сидить там в окопах. Майже у всіх так, кожну родину зачепило.
