Від початку війни ми ховалися по підвалам. Наші діти перелякалися сильно. Ми жили в одній кімнаті: я, донька моя і двоє її дітей, а потім ще одна дочка прийшла із двома дітьми, бо мало не загинули. Нам добре дісталося: і в дочки дім розбитий, і у мене. Ще не до кінця відновили. 

Дах був побитий весь, як решето, вода втекла в хату, труби погнили. Ми все починали з нуля: дах полагодили і труби установили. Робили все самі, своїми силами. Громада наша туди пізніше дала нам трохи ДСП, а більше нам ніхто нічим не допомагав, все самі.

Чоловік мій перед війною помер, він лежачий був. Діти всі поруч зі мною. Я хворію сильно: сердцем дуже страждаю, зараз у мене гіпертонія, на ноги упала, осліпла на одне око. Зробила операцію, бо я нічого не бачила, - на це все вплинула війна.

Мій онук у 22 роки загинув в Очакові. Зять на війні, а у нього двоє дітей. Коли вже все ця війна закінчиться, коли наші діти будуть жити, як жили? Хай ми небагато жили, але спокої, в мирі. А зараз шо? Це дуже страшно. Сильно виросли ціни, а пенсії мізерні - навіть на ліки не вистачає, не кажучи вже про хліб і все решта. 

Думаю, що війна як почалася, так і закінчиться, раптом. Це має колись статися, люди не можуть так мучитися. Ми хлопцям нашим і печемо, і на все збираємо, і шкарпетки в'яжемо - все ми робимо. Скільки наших хлопців загинуло, скільки наших дітей, скільки наших чоловіків! Не може так бути. І чим швидше це закінчиться, тим краще. 

Хочу, щоб всі були здорові і живі, й настала наша Перемога. Щоб небо було у нас тихе і чисте. Щоб мати дочекалася сина, жінка - чоловіка, сестра - брата, щоб це все здійснилося. Щоб наші рідні всі повернулися живими і здоровими до своїх домівок.