Рузевич Вікторія, 1 курс, КЗ КОР “Богуславський гуманітарний фаховий коледж імені І.С.Нечуя-Левицького”

«1000 днів війни. Мій шлях»

Перший день повномасштабного вторгнення; щоранкові новини; звуки сирени, яка оповідала про повітряну тривогу; виїзд із домівки в інше місце; розмови по телефону з рідними, які на відстані, навіть незважаючи на поганий зв’язок; налякані та стурбовані люди, які молилися та плакали в укритті; ніч; холодно..

Чорт забирай, як же це було холодно!

На початку лютого 2022 року мої батьки знали, що буде повномасштабне вторгнення. 22 лютого мій тато, як резервіст номер один вищої офіцерської ланки, відвідав військомат в місті Київ, а моя мама вже склала татові речі в його рюкзак.

23 лютого приблизно о 13 годині дня мій тато приїхав назад до нас, та ми провели цей день як звичайний.

24 лютого о 6-й ранку я прокинулася, та пішла на кухню. Там бути мої батьки – вони виглядали серйозними. Тато був одягнений у свою звичну військову форму та пив каву, стоячи біля кухонного столу та дивлячись новини. Саме тоді батьки сказали, що почалася війна. Тато швидко допив каву, немов би вона і не була окропом, взяв рюкзак, поцілував та обійняв нас.

В цей момент я не думала, я не плакала, я була спустошена та дезоорієнтована.

Лише з часом, поки мама допомагала татові із деякими речами складаючи їх в авто, на мене нахлинуло розуміння того що відбувається, мене переповнювала ненависть, але я не була здивована. Сім’ї військових знали, що повномасштабне вторгнення відбудеться, і я також це розуміла, ще тоді коли по новинах повідомили про виставлення військової техніки на кордоні, з боку білорусії. Тато поїхав, а мама впродовж всього дня купувала все необхідне в магазинах. Вона цілий день приносила великі пакети з крупами, консервами, м’ясом, солодощами, кавою та іншими необхідними речами.

Того дня це не було ажиотажу–люди не купували все, що бачили їхні налякані та можливо заплакані очі. Цього ж дня мама спакувала нам такі ж самі ранці, як в мого тата, й ми обговорили план дій в різних ситуаціях.

Ніч з 24 на 25 лютого було чутно вибухи. Я майже нічого не пам'ятаю про це, мабуть мій мозок замкнув це в моїй пам'яті. У зв’язку з цим цю ніч ми провели в укритті: я, моя мати, мій молодший брат, якому навіть не виповнилося 2 роки.

Я запам’ятала це перше укриття в пожежній частині на все своє життя. Ті побілені стіни, які осипалися від старості свого існування, ті старі стільці..

Те як намагалися ми зігрітися, чи заснути.. Розуміння того, що тепер все точно зміниться! Що це ніколи не зітреться з моєї пам’яті, що можливо зараз буде вибух та це останні вдихи та видихи, з моїх вуст та моїх рідних, які утворюють пару.. Хвилювання за батька, який і так все своє життя провів у військовій справі, та борона землю з 2014 року..

Можливо я більше не побачу його? Можливо я більше не відчую тепла? Не побачу посмішок рідних..друзів.. людей..

День 25 лютого люди масово ходили по магазинах – це, м’яко кажучи, було схоже на хаос.

26 лютого тато повідомив мамі, що родинам військових дуже небезпечно і потрібно знайти безпечніше місце, найнеобхідніше було щоб про нього ніхто не знав, що в разі чого він нас знайде.

Знайомі запропонували пожити в них, за містом, ми дуже вдячні їм за це.

Моя мама склала всі необхідні речі, та того ж дня ми переїхали до них, через певний час я дізналася , що мою тітку , яка була в окупованій Луганській області, яка є військова, сусідка здала її росіянам; вона потрапила в полон, а діти й досі в окупації із матір’ю моєї любої тітки..

В знайомих ми прожили майже 2 місяці.. Але за цей час чимало сталося.

Ми були в суцільній ізоляції, дуже рідко кудись виходили, максимум на заднє подвір’я, також в мене було дистанційне навчання в моїй колишній школі. Коли ситуація покращилася, я та пані Катя почали виходити на ранкові пробіжки.

Та свіжість та зелена місцевість підбадьорювали зранку.

Одного разу мені потрібно було взяти деякі речі з дому. Коли я зайшла в квартиру, вона була просякнута пилом, у кімнаті батьків не було звичного солодкого шлейфового запаху жіночих парфумів, які використовувала моя мама,  теплого і насиченого запаху татової кави, та злегка хаотично лежачих іграшок братика. Я по звичці заглянула в холодильник, він був пустий.. майже пустий..

Я надовго запам'ятала те гниле, самотнє авокадо. Невдовзі, коли ситуація покращилася, ми повернулися додому, це було так дивно та водночас так по-звичному та старому..

Сьогодення. Я отримала великий досвід в швидкій адаптації, та іще більшу ненависть до росіян, які посміли зруйнувати  життя багатьом людям..

Не так давно моя тітонька Ліза повернулася з полону, та проходить курс реабілітації; хоча її діти і досі в окупації..

Глибоко в моїх дитячих мріях є непримиренна іскра бажання повернутися назад в часі та знову прожити ті всі мирні та тихі моменти.

Ту зиму, під час якої домівка тепла; осінь, коли не було збоїв в навчанні через повітряні тривоги; весну, під час якої все оживає та зеленіючі поля не заміновані; спекотне літо з ріжком йогуртового морозива в руці, сидячи біля усміхнених батьків. Але у війні я відчуваю буденність, на жаль..

Війна для сімей військових.. для тих, хто був в полоні, окупації.. не завершиться так швидко. Перемога буде не один день, але я знаю точно, що перемога буде точно за Україною.

Слава  Україні! Героям слава!