Мешканці Попасної пережили справжній пекельний жах, втратили і своє житло, і документи на нього. Вважають, що психологи, які цього собі не уявляють, не можуть їм допомогти
Ми мешканці Луганської області з міста Попасна, наразі перебуваємо в Дніпропетровській області в селі Піщанка. Знайомі нам надали будинок, і ми живемо вже два роки.
У нас війна у 2014 році почалася, тому ми не те щоб звикли, але дуже було страшно знову це все зустріти і бачити, як гинуть люди. Ми сиділи по бомбосховищах, по підвалах, без світла, без води, майже без всього. Потім знову вирушали до свого житла: чим могли, затуляли вікна. Посидівши у бомбосховищі, ми вирушили в Бахмут, а звідти переїхали сюди, на Дніпропетровщину, бо в Бахмуті теж почали стріляти. І всі наші тварини з нами. Зараз перебуваємо всі тут.
Словами не передати - тільки емоції. Це така паніка, коли страх і людина з собою не володіє! Ми виїжджали з Попасної, коли все кругом стріляло і поряд лягало.
Вирушили на машині, і я попросила сина заїхати за документами на нашу квартиру. Він відповів: «Мамо, які документи? Тут хоч би живими доїхати». Так що ми лишилися без документів і без житла.
Коли це згадую, знову напливають сльози і страх, бо ми все втратили. Не хочеться повертатися туди, в ці спогади.
У Попасній нам хто міг, той допомагав. Люди в школі перші дні сиділи - з підвалу не виходили. Була гуманітарка: пельмені і хліб доставляли, але ці пельмені не було на чому варити, бо не було ні світла, ні води, а це були полуфабрикати. У кого яка була закривачка - допомагали один одному. Волонтери вивозили з Попасної в Бахмут.
Тут, де ми зараз живемо, спочатку була гуманітарна допомога продуктова, а от з того року ми нічого не получаємо.
Це буде дуже довго, майже до кінця нашого життя: наші спогади будуть з нами. Щоб це пережити, потрібен час. Ніякийсь психолог, ніхто не допоможе, якщо сам не візьмеш себе в руки. А це дуже важко. Скільки я розмовляю з друзями, психологи не допомагають, бо вони не розуміють того стану, в якому знаходиться людина, яка була там, серед вибухів, серед страху, крові людей і дітей. Вони там не були і не зрозуміють ту людину, щоб їй допомогти. Тому будемо виповзати самі.
