Народився і жив я у селищі Сартана. Працював на комбінаті імені Ілліча водієм. Одружений, маю двох дітей. До війни у мене були друзі та звичайне життя. Все було добре, все влаштовувало. Потім прийшла сволота на нашу землю. 

24 лютого я повернувся додому з нічної зміни, увімкнув телевізор і дізнався про війну. Розбудив родину, і ми почали думати, що нам робити далі. Не виїхали, залишилися вдома.

Потім Сартану почали сильно обстрілювати з літаків. Це було 26 лютого, у мого сина саме був день народження. В цей день росіяни буквально за 50 метрів від нас скинули бомбу.

Ми взяли все, що можна, і виїхали у Маріуполь до друзів. Вони нам надали квартиру. До 15 березня ми перебували там. Всі жахи випробували на собі.

Ми не перший рік жили поряд із війною, багато чого бачили і чули, але цього разу ми тільки за тиждень зрозуміли, що це - реальна війна. Страшно було не за себе - за родину. Найгірше було те, що я нічого не міг зробити, нічим зарадити. Це був перший раз у житті, коли я нічого не міг вирішити. Намагався максимально вберегти родину. 

Ми здружилися з іншими людьми, які жили поряд. Один одному допомагали. Люди були згуртовані, нам пощастило. У сусідні будинки часто прилітало. Нашу машину також пошкодило: уламок розбив заднє скло. Ми заліпили його скотчем, повісили табличку «Діти» і поїхали, не знаючи куди. Залишатися в Маріуполі було вже неможливо. Фронт наближався все ближче і ближче. Було дуже важко.

Ми виїхали 15 березня. 16 числа уже були у Запоріжжі. Добиралися добу. Ночували у полі уже після Василівки. Коли зрозуміли, що ми на території України, було таке полегшення і радість! Це відчували не тільки ми, а й інші люди в колоні. Ми були раді, що вирвались з пекла.

Після Запоріжжя ми поїхали у Кривий Ріг до друзів. Тепер живемо тут і чекаємо на перемогу. Місто гарне, нам подобається. Діти навчаються, є робота. Але все одно тягне додому. Наш будинок у Сартані цілий, окупанти помародерили трохи, але друга машина залишилась. Зараз там живуть наші родичі. Є куди повернутися.