Я жив і працював у Маріуполі. У перший день війни був на роботі, на другий нас відправили у неоплачувану відпустку на два тижні. Два тижні тривають і досі.

Коли почалися обстріли, ми спочатку знаходились у квартирі, а потім, коли скинули дві авіабомби на міськраду і університет, перейшли жити до підвалу нового корпусу університету.

У нас не було ні води, ні газу, ні світла. З продуктами було легше: до того, як ми виїхали, у нас були деякі запаси.

Ми виїжджали колоною 15 березня під обстрілами. Нас вивіз зять своєю машиною, нас було шестеро. На дорозі біля нас упав снаряд, тому ми дуже швидко їхали на Бердянськ. Там залишилися на кілька днів. У нас було мало бензину - треба було його роздобути, щоб виїхати до Запоріжжя. Нам це вдалося. Врешті, ми доїхали до Дніпра. Звідти - у бік заходу України. Зараз живемо у Чернівцях.

Сподіваємося, що війна закінчиться цього року. Хочемо повернутися додому. Наш будинок у Маріуполі вцілів. Зараз російські будівельники там роблять ремонт.