Снаряд розірвався просто біля будинку Валентини Вигінної, уламки прошили стіну та диван — те саме місце, де ще кілька хвилин тому перебувало подружжя. За мить до вибуху внутрішній голос підказав: «Треба сховатися!». Це передчуття врятувало їм життя і тоді, і ще не раз після того. 

Майже місяць вони прожили в підвалі. Лише за кілька кілометрів від них, на «Азовсталі», перебував її син-військовий. Валентина щоразу чула, як ворожі літаки один за одним скидали бомби на завод….

Разом із подружжям був Марік — німецька вівчарка сина. Під час одного з обстрілів собаку поранило, пес втратив око. Валентина терпляче виходжувала вівчара, вигодовуючи його зі шприца.

Незабаром від сусідів дізналися: район зрівняють із землею, тому вирішили тікати далі. Маріка забрали із собою. Дорогою Валентина з чоловіком дивом проїхали замінованою ділянкою. Як їм це вдалося, не знають і самі, адже за кілька годин до того там підірвався мотоцикліст. Близько тижня вони прожили у знайомих, але після чергового прильоту у двір знову змушені були тікати. Завдяки тому, що чоловік Валентини добре знав місцеві дороги й стежки, подружжю вдалося дістатися Запоріжжя. 

Син Валентини потрапив у російський полон. Майже чотири роки жінка їздила до Києва на акції підтримки, зверталася до державних установ і з надією чекала на кожен обмін. 

5 лютого 2026 року син Валентини повернувся з полону. Проте для неї ця історія не закінчилася з його поверненням. Вона продовжує розповідати про пережите, щоб цей біль не стерся з пам’яті — щоб наступні покоління знали, крізь що пройшли люди в Маріуполі, їхні родини та всі ті, хто роками чекав своїх рідних із неволі. «Пам’ять для наших поколінь повинна залишитись», — наголошує Валентина.