Ірина прийняла важке, але правильне рішення для себе – виїхати з Києва. Вона пригадує, як у 2014 році вони вивозили бабусю з Донецької області. Батько Ірини вже другий раз пішов воювати.
28 лютого
Я не плакала жодного разу за ці п’ять днів. Відчувала тільки гнів, мобілізованість. Жодної сльозинки. До того моменту, коли побачила кадри, на яких лікарі в Маріуполі безуспішно намагаються врятувати дитину...
Путін, тобі хана!
1 березня
Вже котрий день підряд, коли засинаю, підсвідомо прокручую в голові гімн України, навіть якщо не чула його ніде протягом дня. Просто вмикається автоматом, як радіо. І всі його слова зараз відчуваються такими близькими, непафосними (раніше мені так здавалось, каюсь), справжніми, щирими. Корочє, крутий у нас гімн.
PS. Російський військовий корабель, іди нах...
4 березня
Вчора ми неочікувано самі для себе виїхали з Києва. Ще вдень я була на 100% впевнена, що залишусь у місті до останнього. Але вночі раптово прийшло жахливе усвідомлення: ми не ефективні в умовах постійних тривог і ночуванні на підлозі. Я не можу повноцінно допомогти своїй команді, друзям, волонтерським ініціативам, коли постійно думаю, наскільки близько бахнуло та чи зможу я купити потрібні мені ліки в аптеці.
У Києві мені не було страшно, а от залишати дім – так. Ніколи не відчувала такого – їхати з дому, не знаючи, чи повернусь.
Ніби з тебе вирвали серцевину або вибили землю з-під ніг. Ми вже вивозили у 2014-му бабусю з села, з Донецької області. І після цього в мене досі болить все єство, коли розумію, що не побачу більше дім, в якому виросла моя мама і в якому живуть теплі спогади мого дитинства. А тепер це відбувається знову.
Також знову мій батько пішов служити. І знову я боюсь і за нього, і за своїх маму та бабусь. Вони зараз далеко, близько до руського міра, і я не хочу, аби цей руський мір прийшов до них в гості з самоваром і танками. Всю свою злість, увесь свій розпач я намагаюсь направити на те, аби допомогти їм.
Я пишу цей пост і розумію, що ця війна змінила назавжди мене, мою родину і моїх друзів.
Ця війна змінила нашу країну. І ця війна змінила нас усіх. Після стількох втрат, смертей, знищених домівок ми ніколи не зможемо забути, що зробив наш «братський народ».
Ми не пробачимо цього злочину проти людства, людяності, свободи. Ми не дозволимо забрати ані сантиметра нашої землі. Ми не слухатимемо інфантильного «я внє палітікі» і «я за мір».
Ми будемо відстоювати себе і своє право жити так, як ми хочемо. І кожен із нас робитиме внесок у цю велику, гідну та чесну справу зі зброєю в руках, волонтерством, робленням своєї роботи, донейтами, піклуванням про близьких. І ми переможемо.
І коли це станеться, я вдягну свою найгарнішу сукню і відсвяткую це на повну.
.png "Імена")
