Новик Юлія Вікторівна, викладачка Ірпінського ліцею № 1

Війна. Моя історія

Війна застала нас раптово, коли ми ще спали. Розбудив телефонний дзвінок від родичів з Київщини. Не вірили у те, що це реальність. Тіло тремтіло, мозок відмовлявся сприймати реальність. Хотілося заплющити очі так сильно, щоб все довкола зникло і лишилася лише наша сім'я.

На сімейній нараді було прийнято рішення їхати до рідні, що живе поблизу аеродрому у приватному секторі, бо там ніби спокійніше.

У машині накидані речі, зібрані нашвидкуруч і нескінченні затори із машин на заправки, на виїзд із міста. На зустріч вже їхали колони із військової техніки і робилося так лячно, що волосся на шкірі підіймалося догори…

Ось ми вже в будинку родичів. До кордону близько сорока кілометрів і чути потужні вибухи, постріли, сильний гуркіт. Ми сидимо в хаті всі разом (нас, здається, було тринадцятеро) і не показуємось на вулицю. До сутінок рашиські військові вже були в Конотопі й за словами мера пропонували здати місто. Про це ми дізналися із соціальних мереж.

Сумщина здригалася від постійних обстрілів першу добу так сильно, що страшно було засинати.

Дітей поклали спати напіводягненими на всяк випадок. Перша ніч пройшла у тривозі й навіть не за власне життя, а за дитяче. У голові крутилися жахливі сценарії, які можуть відбутися у такий страшний час. Молилася Богу, щоб ми дожили до ранку.

Ранок.

Кум повідомив, що його родина в Конотопському районі, в селі вже в окупації. ЩО???...Я відмовляюся вірити. Погрожують розстрілами, грабують, не дозволяють нікуди ходити.

Ми боїмося щохвилини за власне життя. Виє сирена. Ліземо до льоху ховатися. Діти в істериці, не хочуть сидіти в холоді. Чоловік не витримує і ми повертаємося до хати. Їжу не сприймає організм, але через силу щось жую.

Моя чотирирічна дитина постійно питає, що це гуде за вікном. Ледь стримуючи сльози, кажу, що то попередження про небезпеку і слід ховатися.

Усвідомлюю, що тепер діти будуть знати слово «сирена» та її призначення. Дай, Боже, щоб лише це…

Перші дві доби початку війни були безкінечно довгими і сповненими страху та невідомості. Що далі?

А потім знайомі, колеги та друзі по черзі почали повідомляти, що в селах Конотопщини вже господарюють рашисти. Ворожа техніка розїхалася по вулицях та навіть стояла у людських садках. Люди сидять у підвалах, ховаються й моляться, щоб їх не чіпали.

Постійний потік інформації з усіх можливих каналів не давав мозку відпочити. На роботу поки не йти. Яке там навчання…

Повз наше місто їде ворожа техніка в усіх можливих видах чи варіантах. Машини, снаряди, машини з пальним, танки тощо. Гуділо так, ніби на сусідній вулиці це все рухається. Були сміливці, які виходили на зустріч танкам і розвертали їх назад, але це відбувалося лише в перші дні.

Якщо у мене запитають навіть через багато років, яким запам'ятався початок війни, то я перекажу цю історію знову і знову...