Білоконь Олександр, 9 клас, Херсонська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №4 Херсонської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сушко Володимир Володимирович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Було це не вчора, не сьогодні і навіть не післязавтра – було це завжди... Людство жило, живе і, хочеться дуже в це вірити, житиме ще стільки, скільки треба. Люди від початку свого створення (чи звідки ми всі такі різні взялися?) ішли своїм шляхом. Розвивалися гомо сапієнси, навчилися говорити, та не навчилися, на жаль, усе ж таки слухати й чути. Цивілізації великі створювали. У таких розвинутих технологіях жили у свій час, а сьогодні й поготів. Однак не навчилися жити чомусь у цілковитому мирі й у повній злагоді, любові й повазі одне до одного.

Стільки зброї наробили: і холодна тобі на будь-який смак, і гаряча тобі на будь-який смак, і, на тобі, навіть ядерна зброя – козирна, ознака грізної могутності імперій малих і великих, що «дбають» про непорушність миру та «світового миропорядку».

Прокинувшися зранку одного дня, розплющивши очі, бачиш на стіні затишної кімнати лагідні золотисті промені сонця. Знадвору через причинене вікно ледве чутно гомінкий порух сусідських свійських «угруповань»: кудахкають щось «розумне» кури, півень опікується своїми розумницями, перегавкуються собаки, розповідаючи одне одному останні нічні новини. Прудкі горобці та синички займаються своєю пісенною творчістю. І так радісно від того стає. І що зараз ти побачиш на кухні маму, яка готує сніданок, запашний, смачний і, звичайно, корисний, а тато вже поїхав на роботу.

Матуся обійме тебе й усміхнена скаже: «Доброго ранку, мій любий синочку». Ти пригортаєшся до матусі й відчуваєш такі неймовірні, незбагненно-несказанні почуття.

І в цю мить здається, що все як і раніше, до 24 лютого 2022 року: немає цієї клятої війни; ти зберешся зараз до школи, про яку ніколи так не думав, як сьогодні, за якою так скучив, зустрінешся з однокласниками, зануришся у звичну шкільну метушню… Проте голос із застосунку в телефоні: «Повітряна тривога! Пройдіть у найближче укриття!» – повертає тебе миттєво в сьогоденну реальність, тривожну, непередбачувану і, на превеликий жаль, за ці дні, яких уже сягає близько тисячі, таку руйнівну й убивчу реальність.

«У кожного своя доля і свій шлях широкий»... Але чи міг би я взагалі уявити, ще 1000 днів тому, що шлях буде настільки широкий!?

Для мене, для моїх співвітчизників, які роз’їхалися по таких далеких куточках нашої планети. Майже в кожній країні Європейського Союзу, у США, Австралії, навіть у Новій Зеландії є наші українці, які виїхали після повномасштабного вторгнення російської путінської армії. Чи міг би я уявити, яка доля чекає мене, мою родину, мій народ, мою Україну. Скалічені, загублені долі чоловіків, жінок, дітей. Загибелі, поранення, контузії, каліцтво. Втрата власного житла. Гостомель, Буча, Ірпінь, Харків, Суми, мій рідний Херсон, який перебував 256 днів під окупацією.

Коли чуєш назви цих міст, то невільно перед очима постають ті жахливі події, що були спричинені «визволителями».

Навіть у голові не вкладається й досі, що це можливо сьогодні, у 21 столітті, що це скоїли ті люди, які вважалися колись братнім народом, мову якого ти розумів і говорив нею, а бо й навіть вивчав у школі. Знову згадуються слова Великого Кобзаря: «Неначе люди подуріли…». А ще згадуються також слова Т. Г. Шевченка: «Борітеся – поборите!..»

І ми боремося, і обов’язково поборемо…

Одного дня, прокинувшися зранку, ти бачиш золотисто-усміхнене сонячне проміння, яке сповнює затишну кімнату бадьорим настроєм. Ти знову чуєш, як сусідське свійське угруповання вже поринає у звичну гомінку щоденну метушню, а пернате прудке товариство презентує на загал новостворені пісні. І ти намагаєшся збагнути, чи то сон страшний такий наснився, чи то привиділася та клята війна… Двері в кімнату відчиняються, заходить радісна усміхнена мама, і зі сльозами на очах обіймає тебе так ніжно і лагідно. Ти відчуваєш усім серцем тепло її безумовної любові, а також аромат запашного смачного сніданку. Мама тихим, трохи дрижачим голосом промовляє: «Війна закінчилася! Перемога!»