Павлюк Аліна, 9 клас, Веселівський ліцей Новокаховської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Єльнікова Олена Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Напередодні повномасштабного вторгнення, ввечері 23 лютого, все було як зазвичай : я готувалася до прийдешнього дня, зробила уроки, зібрала все необхідне до школи, лягла відпочивати  і вже очікувала  на зустріч зі своїми однокласниками, з якими через карантин не бачилася вже більше тижня .

Мій ранок 24 лютого розпочався о п'ятій, я прокинулась від страшного вибуху, ще нічого не розуміла, протилежний берег Дніпра відсвічувався загравою від величезного полум'я.

Я бачила, як стурбована і налякана мама похапцем складає документи, всі були розгублені, ніхто не розумів, що відбувається. З повідомлень у телефоні батьки дізнались, що трапилось найстрашніше… В селі почалась паніка. До обіду над моїм будинком пролетіло 2 винищувачі, декілька вертольотів, які тримали курс на на Нову Каховку.

Люди розуміли, що розпочалась війна, але ніхто в це не хотів ще вірити.

По обіді в наше село зайшла російська військова техніка, ми з батьками вийшли зі свого будинку, і в чому були одягнені, пішли до бабусі. Так ми остаточно зрозуміли, що розпочалась війна. В селі не стало світла і води. Вже ввечері 24 лютого на мене чекало величезне потрясіння: ми дізналися, що мою першу вчительку Федько Ганну Василівну було розстріляно разом з родиною на греблі Каховської ГЕС. А вже наступного дня ми відчули на собі, що таке війна, бо чотири дні на території нашого села тривали бої, наші захисники ціною власного життя намагалися втримати багатотисячну навалу орків. На жаль, усі вони героїчно загинули.  

Потяглися довгі і виснажливі дні і місяці окупації.

На вулиці перебувати було небезпечно, тому всі діти знаходились по своїх домівках. Під час окупації мій тато потай зробив інтернет, щоб ми могли навчатись дистанційно в українській школі. Я добре пам’ятаю день, коли моє рідне село Веселе було звільнене. У той щасливий день 11 листопада 2022 року мої батьки були у полі, вони бачили, як спускається танк з українським прапором… Потім до них підійшов військовий ЗСУ і тато з ним спілкувався, згодом біля нашого будинку проїхала військова техніка з прапором України.

Через деякий час, на водонапірній башті біля майстерні замайорів український прапор, так ми дізнались, що деокуповані.

Сьогодні моє рідне село, можна сказати, повністю зруйноване, немає ні світла, ні води, ні газу,  з нього виїхало майже все населення …

Багато людських життів забрала війна за цей час. Хтось загинув на полі бою, хтось фізично не витримав випробувань. Ця війна забрала і мого дідуся, вже майже рік немає його з нами.

Це була дуже важлива людина в моєму житті, його звали Миколою, він батько мого тата. Він дуже любив нас, своїх онуків, а нас в нього аж шестеро, багато чого навчив,  готував смачні страви. Біля дідуся ми почувалися в безпеці, він розповідав  багато цікавих  історій, і ми із захопленням слухали його. Мій дідусь-приклад для наслідування.

Ми досі не можемо повірити в те, що його більше немає.

Хоча  війна триває, але я продовжую навчались у своїй школі дистанційно, спілкуюсь зі своєю подружкою і однокласниками. Ми всі сумуємо за рідним селом, рідною домівкою і живемо надією, що обов’язково повернемося, бо немає кращого місця на землі, ніж моя мила Херсонщина.