Мені 55 років. До війни я жила в Донецькій області, у Мар'їнці. Нас вже почали бомбити 20 лютого 2022 року, а виїхала я у квітні.

У нас війна з 2014 року йде, в нас ні дня покою не було: бомбили постійно. Я жила на межі розмежування - 800 метрів від Донецька, дуже близько. Нам діставалось кожен рік і кожен раз. 

25 квітня 2022 року в мене вже згоріла хата. Перед тим була зруйнована, а потім вона вже зовсім згоріла.

Шокувало, що нас від усього звільнили – від житла, від роботи. Зробили те, що було в Чорнобилі. Нічого живого. Людей багато повиїжджало.

Ми бігли, бо Мар’їнка вся горіла. Нас підштовхнуло все це. Я вискочила в чому була, навіть одягу не взяла, тільки документи. 

Зараз знаходжусь в Хмельницькій області. Зі мною тут живуть двоє онуків, дев’яти і десяти років. Сюди дочка виїжджала з зятем, то вони мене прихватили з собою. Наразі син служить, зять служить. Син лежить в лікарні, дві операції вже переніс.

Коли війна закінчиться - не зрозуміло. Хочеться миру. Все життя мрію: хоч би не стріляли. Чи відбудуються міста? Хотілось би, але це буде дуже тяжко.