Коркішко Євген, студент групи 1-Т Відокремленого структурного підрозділу «Львівський фаховий коледж транспортної інфраструктури Національного університету «Львівська політехніка»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Данилик Зоряна Зенонівна

Війна. Моя історія

Війна… Це той момент, коли слово каже само за себе. Страх, біль, лють, горе, нещастя, страждання, насилля, пітьма… Не найкраще,  що можна відчути, правда? Ніби те саме слово, про яке не можна говорити вголос. Думаю, кожен погодиться зі мною, коли скажу, що за ці майже три роки війна сильно вплинула на нас, на наш внутрішній світ і змінила нас назавжди.

Хтось показав свою темну сторону, а хтось віднайшов у собі частинку світла, щоб нею прокласти шлях іншим. Та не лише це. Робота, навчання, кар’єра, плани на майбутнє - усе переписала під свій лад війна. Щодо мене - мене це також не залишило у стороні.

Не секретом буде те, що війна з росією почалась в четвер уночі 24 лютого 2022 року. Для мене вона розпочалась вже зранку, коли мене розбудили із словами: «Почалась війна». Тоді перше, що спало на думку спитати: «Коли?». Вже не хвилювало питання: з ким, чому чи за що. Мабуть, саме тоді у середині, ніби запустився секундомір, який відбиває свій злощасний біт.

Далі, схопивши телефон, я намагався написати однокласникам. Більшість уже не спала. Ми усі були розгублені, бо не розуміли, як вчинити у такій ситуації.

Все ж таки створивши нову групу, ми залучили більшість учнів школи стримувати удари у інформаційному просторі, блокуючи російські пропагандистські пабліки. Так минув перший тиждень. Було оголошено комендантську годину. Паралельно з боротьбою у інтернеті ми шукали способи допомогти фізично.

На жаль, у сам розпал війни ми не могли це зробити, бо лише плутались у дорослих під ногами. Тому спостерігаючи за тими звірствами, котрі чинив ворог на нашій землі, ми збирали у собі лють та чекали.

Обстріли гуманітарних коридорів, теракти на ЧАЕС, Херсон, драмтеатр у Маріуполі, Буча, Азовсталь… Невже цього замало, недостатньо, щоб донести до людей – ми не «братський народ». Наратив, котрий виробився ще до Другої світової, не має сенсу бути у 21 столітті. Шкода, та є люди, котрі вважають, що ненависть пройде і ми будемо жити,  як колись. Можливо. Та можу заявити, що точно не через одне століття.

Пам’ять, котра залишиться не лише на сторінках підручника, а й у цифровому вигляді, довго не дасть забути кривавих звірств сусіда. Покалічені долі, нездійснені мрії, понівечена пам’ять -- помста за скоєне, чи наказ за бездіяльність?

Ситуація стабілізувалась. У кінці березня ми пішли до школи. Незважаючи на труднощі з навчанням, ми докладали максимум зусиль заради того, щоб вчитись, можливо, більше, ніж коли-небудь. По усьому місту відкривали пункти прийому допомоги військовим і не тільки. Багато біженців зупинялись у нашому містечку, оскільки воно є тихим і розташоване близько до кордону.

Через мій дім пройшла не одна сім’я. Були люди з Києва, Харкова, Херсона. Допомагало усе місто. У школах відкривались пункти прийому біженців. Їм видавали одяг та їжу, пропонували житло та роботу.

Згодом, коли на фронті наші військові потом і кров’ю відвойовували території, з’явилась потреба у маскувальних сітках і свічках. У свій вільний час я ходив до церви та допомагав з плетінням. Виникала проблема із підбором кольорів та їх нестачею. Люди об’єднувались, шукали по домівках,  хто що мав.

Коли-не-коли у підвалі церкви було холодно та все ж кожен розумів, що зараз у тилу це ніщо у порівнянні з тим, що роблять військові на фронті. Моє оточення змінилось на людей, котрі понад усе ставили допомогу, а тоді відпочинок, ще одну партію гуманітарної допомоги, а тоді обід, ще годинку праці, а тоді відпочинок.

Хотілося б підвести підсумки та чи доречно? Можу лиш сказати, що будь-яка війна не мине і не залишить байдужого нікого. Вона неодмінно змінить нас і залишить у душі свій слід. Зараз кажуть, що ми діти війни і будемо з цим жити, а я процитую: « Переживем ми цю страшну війну, та русскій дух навік не буде більше братським».