Я з Донецької області, місто Дружківка. Працювала вчителем, і зараз вчителем працюю. Мені вже 55 років. Не маю родини, сама проживаю, тільки собака в мене.

Скільки буду жити, стільки буду пам’ятати початок війни. Я дома була, а дізналась про все з телебачення, з інтернету. 

Мені одній всього більш-менш достатньо було. Ми ж працюємо, вчителі, тож декілька разів гуманітарну допомогу отримувала. 

Шокує, коли вибухи, коли люди страждають, коли йдуть руйнування. 

Діти евакуювались. Зараз ми проводимо уроки дистанційно, але ж дітям потрібно спілкування в класі. Діти також перенесли психологічний стрес, їм потрібна підтримка. Ми, як вчителі, в цьому також допомагаємо, чим можемо. Діти різного віку завжди потребують підтримки. 

Сподіваємося на перемогу. Ми з дітками приходимо до військкомату на свята, захисники вітчизни до школи приходять, діти висловлюють подяку військовослужбовцям.  

Мрію, щоб була перемога, щоб ми всі зустрілися, діти в школі знову навчалися і був мир.