«Ми без кінця чули, як над нашим будинком гуділи снаряди»

Ми живемо з чоловіком, йому 82 роки, мені 77. Дочка інвалід другої групи, їй 56 років. У неї є син, він теж інвалід другої групи і теж довічно. До війни у мене була робота, потім вийшла на пенсію. Звичайно, було краще життя, ніж зараз. Не було страху, все у нас було нормально.

У той момент, коли у нас почалися обстріли, я була вдома, а чоловік у Станиці Луганській.

Пролетів літак і скинув бомбу біля міліції, потім на Кондрашівці скинув бомбочку. Відзначали день народження маленького хлопчика, і вони з батьком вийшли на вулицю погуляти - обидва загинули. Тоді багатьох людей повбивало. Така у нас історія.

Наш будинок не постраждав. Ми весь час сиділи в погребі зі страхом. Мало того, що хлопчик трохи заїкався, зараз взагалі переляканий.

Одного разу почався обстріл. Я перелякалася, тільки хотіла вийти з дому і побігти до погреба, тому що чула – починається. Але я залишилася в будинку, і це мене врятувало. Стріляли "Гради". Це страшно.

Я ж сирота, мені і раніше важко жилося. Ми без кінця сиділи в погребі і чули, як над нашим будинком гуділи снаряди. Або ляжеш спати і чуєш: то там, то там щось впало. Я Другу світову війну-то не бачила, а тепер мені було дуже страшно. Я ніколи не думала, що буде знову війна.

Рінат Ахметов допомагав продуктами всім людям. Була ще німецька та норвезька допомога. Вона нам допомагала, тому що дуже багато грошей доводиться витрачати на ліки.

Мрію про мир. Переживаю більше за своїх дітей. Кому вони потрібні, крім мене?

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/