Каракуця Марія, 10-а клас, Полтавська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 28

Вчитель, що надихнув на написання — Кравченко Юлія Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

З вірою у світле майбутнє

«Доню, прокидайся! Війна!» — перші слова, які я почула від мами того ранку, коли життя кожного українця докорінно змінилося. Вибухи, сирени, черги в магазинах — усе це стало частиною мого повсякденного життя. Я не могла повірити, що це відбувається насправді. Здавалося, що світ навколо зруйнувався.

Коли я думала про своє майбутнє, війна ніколи не входила до моїх планів.

Я була звичайною школяркою, яка мріяла про вступ до університету, подорожі та нові знайомства. Але все змінилося в один момент, коли почалося повномасштабне вторгнення.

Перші дні війни були найскладнішими. Я пам’ятаю, як ми з батьками ховалися в підвалі, тримаючи в руках телефони, слухаючи новини по радіо, намагаючись дізнатися хоч якісь новини. Страх і невизначеність охоплювали мене. 

Чому це відбувається? Чому я повинна жити у страху?

Я не могла усвідомити, чому наше мирне життя раптом перетворилося на хаос.

Але з часом зрозуміла, що не одна така. У моєму місті багато людей переживали те саме. Я почала волонтерити в місцевому центрі допомоги «ЗА майбутнє». Це стало моїм способом боротися з безсиллям.

Ми плели маскувальні сітки, збирали продукти, одяг та медикаменти для тих, хто цього потребував.

Кожен пакет, який ми складали, нагадував мені, що навіть у найтемніші часи можна знайти спосіб допомогти іншим. Це дало мені відчуття мети, і я бачила, як маленькі вчинки можуть змінити життя інших людей.

Я зрозуміла, що важливо не тільки переживати цю ситуацію, а й знаходити способи справлятися з нею. І почала займатися спортом — бігала в парку, коли була можливість. Це допомагало мені зняти напругу й відволіктися від реальності. Кожна пробіжка ставала для мене маленькою перемогою над страхами.

На початку війни уроки проходили онлайн, але наш зв'язок з педагогами залишався сильним.

Учителі стали для нас опорою, а однокласники — справжніми друзями.

Яку ж неймовірну радість я відчула, коли дізналася, що завдяки нашим захисникам ми маємо змогу з 1 вересня навчатися у школі! Той момент, коли ми з однокласниками побачили один одного, не за екранами комп’ютерів, а наживо, не можна було описати словами! Це були щасливі моменти! Ми ділилися переживаннями, сміялися і плакали разом. Це допомогло мені зрозуміти, що дружба може витримати будь-які випробування.

Моя сім’я також змінилася. Ми стали ближчими, навчилися підтримувати одне одного у важкі часи.

Кожен вечір збираємося разом, ділимося новинами і мріями про мирне майбутнє.

Це стало нашою традицією, яка розвантажує нас від жорстокої реальності.

Сьогодні, коли я оглядаюся назад, на ці майже 1000 днів війни, я розумію, що цей шлях сповнений труднощів, але також і навчання. Я стала більш зрілою та відповідальною, навчилася цінувати прості речі: чисте небо, усмішки друзів і тепло родинного вогнища.

Я вірю, що наша країна вистоїть, захисники найближчим часом переможуть жорстокого ворога й не дадуть йому панувати на нашій вільній землі. Ми — покоління, яке проходить випробування і стає сильнішим. Кожен з нас має свої історію та шлях у цій війні, та я впевнена, що разом ми, об’єднавшись, зможемо побудувати краще майбутнє для себе та наших нащадків.

Тече в наших жилах незламная лють.

Прийшли вороги… Не зможем забуть

Той біль, ті страждання, ті втрати людей,

Що ворог проклятий приносить щодень!

Недоспані ночі, тривоги, журба,

Та в чім винувате мале те дитя,

Що лиш народилось? А тут ці страждання!

Де сміх, де надія і, де сподівання

У світле майбутнє, у сонячні дні,

У тихії ночі? Ні, цій війні!

Усі ми тримаємось гуртом,

Допомагаєм, чим можем разом:

Хто гривнею, словом, а хто співчуттям,

Хто дроном, сітками чи навіть взуттям…

Ми разом здолаємо наших «братів»

І звільним країну від ворогів.

Бо віримо в силу та оборону,

Воїнів наших і перемогу,

У Бога єдиного, що віру дає,

Бо ми — українці, і сили в нас є!