Карина поїхала з Харкова на Сумщину у перший же день війни. Дорогою вона зіткнулась з танками окупантів

Я студентка Харківського університету імені Каразіна. До війни жила в гуртожитку. Харків був одним із перших міст, що зазнали бомбардувань. Я спочатку не зрозуміла, що відбулося. Був один значний вибух, а потім пішли чергою – один за одним. Через п’ять хвилин зателефонувала мама і сказала, що війна почалася. Вона панікувала і кричала, щоб я швидко збирала речі. Я нервувалась і майже нічого не встигла зібрати.

Усі мої речі досі в гуртожитку, тому що було страшно потім їхати по них.

Зараз у наш гуртожиток заїхали переселенці.

Я розумію, що якби залишилася хоча б на день, то взагалі не змогла б потрапити додому. Моя родина з міста Лебедин – це Сумська область. Під вечір першого дня війни в Суми зайшли російські танки, і певний час там були. Я думаю, нас би не пропустили вже наступного дня. Нам пощастило, що ми одразу виїхали, не дивлячись на великі затори.

Автобуси вже не їздили, ми машиною добиралися близько шести годин. Коли ми виїжджали, російські танки зайшли на нашу територію. Було дуже страшно, коли ми побачили, що їхні дула направлені на нас. Ми просто тихенько проїхали повз них.

Коли  я приїхала додому в Лебедин, в нас не було взагалі нічого, навіть туалетного паперу. На полицях магазинів було порожньо. Потрібно було дуже рано виходити в місто, щоб купити харчі. Їх було мало, ніхто до такої ситуації не готувався. У нас був певний запас круп, ми їх варили. Потім почали вимикати світло. А в нас опалення в будинку працює від електрики. І будинок великий, тому було дуже холодно.

Я пам’ятаю, що ми ходили в трьох штанах, п’ятьох кофтах, і все одно було холодно.

У нас дуже маленький підвал, ми там тіснилися й жили певний час, тому що всі дуже лякалися тривог. Я не люблю згадувати ті часи.

Мене шокував сам факт того, що війна розпочалася. Я новин не дивилася до цього, була поза політикою, тому для мене було незрозуміло, як на нас могли напасти. Я не могла повірити, що моє місто обстрілюють, що в ХХІ столітті може розгорнутися війна, тим паче між «братніми народами», як їх раніше називали. Коли лунали перші обстріли, я не могла усвідомити, що цей вибух, який нагадує феєрверк, може вбити сотні людей.

Коли я повернулась додому, був такий період, що в нас стріляли.

Тут колись була нафтобаза, і ми так думаємо, що в росіян були застарілі карти чи дані. Якось рано вранці ми почули гучний звук літака і побачили велике сяйво.

Ми дуже злякалися, тому що від вибуху навіть земля здригнулася, посипалися вікна.

Я не знаю, і ніхто не знає, коли війна скінчиться. Дуже сподіваюся, що в найближчий рік, але ніхто не може цього прогнозувати.

Коли пройшло трохи часу, я почала усвідомлювати, що життя все одно триває. Згодом я навчилася шукати щось гарне в буденних справах, які роблю щодня. Наприклад, зайшла в супермаркет і побачила, що з’явилися норі, то можна суші зробити. Я навчаюся на перекладача: перша мова англійська, друга - італійська. Тож мої плани на майбутнє – поїхати за кордон і попрактикуватися в мовах, коли скінчиться війна.