Я жила у Бахмуті одна, чоловік помер два роки тому. Син живе за кордоном уже кілька років. 

Я була настільки здивована. Ніколи не думала, що росія може так вчинити. До нас привозили постраждалих із Лисичанська, із Попасної, ми як могли, їм допомагали. Підтримували також нашу тероборону: збирали все, що вони потребували. Приїжджим приносили продукти, вони у нас у гуртожитку жили. 

До травня були гучні обстріли, страшно іноді було виходити. Але сподівались на краще і терпіли. Основні аптеки працювали, магазини теж. 27 травня я з сестрою виїхала. Наші знайомі їхали машиною і нас взяли. Довезли нас до села Софіївка, там ми винайняли будинок, платили лише за комунальні послуги. У Софіївці ми прожили ціле літо, а після того переїхали. 

Я працювала тривалий час у Бахмутському педучилищі, мене евакуювали разом з ними у Жовті Води. Тепер я разом з ними проживаю у гуртожитку. 

Можливо, мені пощастило, але я труднощів не відчуваю. Ми отримуємо гуманітарну допомогу, фінансову підтримку як ВПО. Тому я не можу скаржитися ні на що. 

Найбільше хвилюємося за наш Бахмут. Зв'язку немає, сусіди виїхали. Чекаємо, коли наші звільнять наше місто, щоб повернутися у Бахмут хоч на руїни. 

Шокує те, що моє улюблене місто майже розбомбили. Судячи з того, що бачу в інтернеті. Зранку встаємо і відразу дивимося новини з Бахмута. Шокує, що так багато наших хлопців гине. Шокує, що взагалі війна йде. 

Сподіваюсь, що війна закінчиться найближчим часом. Нам бракує зброї, щоб здолати ворога. 

У мене єдина мрія - повернутися додому, у Бахмут. Нехай і на руїни. Будемо відбудовувати наше місто, аби тільки жити вдома. Щоб наші воїни відвоювали наш Бахмут, щоб він був українським.