Зранку почув якійсь гуркіт грому, але не зрозумів що це. Про вторгнення дізнався у транспорті, в метро, коли їхав на роботу. Вже бачив людей з валізами та розумів, що щось трапилось. 

Найжахливіше під час війни це страх при обстрілі міста у будь-який час (це продовжується і зараз).

Сон на підлозі підвалу. Холод. Попадання снаряда до сусіднього під'їзду нашого дому. А ще діти, які грались на станції метро, переховуючись цілодобово.

Було дуже боляче на це дивитись. 

З гуманітарною катастрофою стикнулися. Спочатку не вистачало необхідних ліків. Аптеки працювали не всі та й ліки не завжди були в наявності. Були великі черги. Продовольчі магазини працювали (не всі) з обмеженням у часі та асортименту.

Та знову черги, черги... А ще у нас кішка, якій теж було важко знайти корм.

Зараз ми живемо у своєму помешканні, родиною. До війни я працював. Але втратив роботу та отримую невелику пенсію. 

Ми пенсіонери та з жінкою виїзджали на початку війни не на довго до Литви. Та були дуже приємно здивовані ставленням польськіх волонтерів, а потім литовцями до нас, українців. Вони наше горе приймали як своє, співчували.

Ми потрапили до атмосфери справжньої дружби. Дуже зворушливо. Це неможливо забути!

Речей якихось, які нагадують про трагічні події, що розпочалися 24 лютого 2022 року ,немає. Але у цей день у дочки день народження. Так що у нас було "сумне свято".