Махортов Богдан, 10 клас, Заставнівський ЗЗСО І-ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання есе - Самборська Галина Іванівна

 «1000 днів війни. Мій шлях»

Я – Україна-Мати,

Я маю козацький дух волі

І хочу нащадкам щасливої долі.

В.Мірошник

Всі люди хочуть жити у мирі та щасті. Це їхня споконвічна мрія. Та, на жаль, протягом існування людства на нашій планеті Земля часто траплялися війни, які несли із собою смерть та руйнування. Про страшні воєнні лихоліття ми, учні, дізнавалися з підручників історії, з розповідей учителів, батьків.

Ніхто не міг і подумати, що на долю нашого покоління також випаде важке випробування – війна, яку проти нас розв’язала росія.

Знов, Україно, ти в небезпеці,

Стали на захист сини стіною,

Їх руки міцні і надійні плечі

Небо тримають над тобою!

М. Карнаус

І ми, українці, у цій боротьбі маємо відстояти свою незалежність, державність, волю, свободу та гідність.

Коли почули цю страшну звістку, вдома вже ніхто не спав… Усі були стривожені. До кінця не вірили, що таке могло статися. Надіялися… Почалися довготривалі телефонні дзвінки від родичів, знайомих, друзів…

Пам’ятаю перші дні повномасштабного вторгнення: хаос, який навколо відбувався, плач і крик, розпач. Мрії людей були розбиті…

Дні пролітали, як одна секунда. Моє рідне місто Покровськ, таке гарне, затишне та зелене, стало сумним та похмурим. А школа, нова, сучасна, де завжди було гамірно, весело і цікаво, перейшла на дистанційне навчання.

Однокласники – хто куди виїжджають з батьками. Мій дядько Олексій пішов на війну…

Ми з бабусею також збираємося в дорогу. Куди? Вирішили: їдемо на захід України. Важко залишати рідну домівку, школу, друзів, родичів… Батьки ще залишилися. За цей час я відчув, що став доросліший і багато чого в житті зрозумів.

Намагався підтримувати бабусю, бо ж її син – на фронті.

Їдемо. Мій і бабусин шлях пролягав через пів України: від сходу на захід. Перед очима терикони шахт змінювалися іншими пейзажами: полями, річками, озерами, горами, лісами… І це наша рідна прекрасна Україна!

Та все частіше з’являлися картини людських страждань: вокзали, потяги, сигнали повітряної тривоги… Багато засмучених людей… У їхніх руках – сумки, речі, які змогли взяти із собою.

А ще – домашні тваринки, що злякано тулилися до своїх господарів. Ми також взяли із собою нашого маленького собаку  Жужу. Ну як  без неї?

Так ми опинилися на Буковині. Зараз перебуваємо далеко від бойових дій, я навчаюся в школі, маю багато друзів.

Уже пройшла майже тисяча днів з початку війни. Це тисяча тривог, розпачу та сліз. Та, слухаючи новини, бачачи наших мужніх та відважних військових, відчуваємо впевненість, що переможемо ворога, і на нашій рідній українській землі запанує мир та щастя. Радіємо успіхам на фронті і дуже сумуємо, коли приходить звістка про загибель на полі бою захисників України. Ми ніколи не забудемо їхній подвиг!

Життя іде… День змінюється на ніч, літо – на осінь. Майже тисяча днів війни… Те, що пережили і переживають зараз українці, покидаючи рідні домівки через війну, обстріли, зрозуміють тільки ті, хто побував у цій страшній ситуації. Я нікому не бажаю такого лиха!

Наша сім’я тут. Та все частіше й частіше линемо думками на рідну Донеччину, де пройшло моє дитинство. Надіємося, щиро віримо, що невдовзі повернемося додому.

Живемо, мріємо, волонтеримо, підтримуємо один одного, бо разом ми – сила! Наближаємо Перемогу! Ми, українці, – одна велика сім’я! І ніхто ніколи не зможе нас роз’єднати! Ми вистоїмо! Ми переможемо!

Загадаю бажання, найдорожче у світі:

Щоб настав мир в країні, і не гинули діти,

Щоб під небом блакитним колосилися ниви,

Щоб всміхалися люди й жили дружно, щасливо,

Щоб не плакали мами у журбі з ворогами,

Щоб старенькі в достатку свій вік доживали,

Щоб і пісня, і слово українські звучали,

Щоб країна розквітла, незалежна і вільна.

Хай здійсниться бажання моє неодмінно!

Т. Строкач

Слава Україні! Слава ЗСУ!