Неля Агафонова, 11 клас, Василівський ліцей 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сіряк Людмила Іванівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Є миті, які розрізають час на “до” і “після”. Вони не завжди супроводжуються вибухом чи гучною новиною, іноді — лише звуком сирени, проте саме в такі миті світ навколо змінюється назавжди.

Один із таких моментів трапився тоді, коли музика замовкла під натиском повітряної тривоги.

На вулиці — весна, на площі — діти з віршами, у повітрі — шурхіт листя і дух квітів, принесених до підніжжя пам’ятника. І раптом — звук сирени, що роздирав простір. Звук був несподіваний, різкий, немов крик правди, якої вже неможливо уникнути.

Та мить поставила символічну крапку у старому світосприйнятті. У той день ми згадували ту, давню війну, читали вірші про героїзм, слухали розповіді стареньких бабусь. Аж ось — нова війна нагадала про себе, як чужий голос у знайомій пісні. І в цій контрастності — вся суть сьогодення: ми вже не просто слухаємо історію, ми її проживаємо.

Діти притихли, дорослі інстинктивно шукали поглядами укриття. Хтось не встиг дочитати вірш і квіти попадали на землю, а разом із ними — відчуття спокою.

І саме тоді прийшло розуміння: війна — не десь там, у минулому, вона тут, і вона, нажаль, з нами.

Вірші обриваються на півслові, і ти вже не в святі, ти — в реальності, і ця реальність — страшна. Бо буквально того ж ранку я бачила фото з Одеси. Зруйнований історичний центр, понівечений порт, будинки, які більше не будинки — просто уламки. І ще ті обличчя: заплакані, запилені. Лише вчора вони, як і ми, згадували перемогу у Другій світовій. А сьогодні — шукають рідних під завалами.

І я подумала, що найстрашніше — це повторення, відчуття, що все це ми вже проходили. Фашизм тепер інший, і посмішка у нього тепер інша — цинічна, "сучасна".

Саме тоді я зрозуміла, що саме ця подія – повітряна тривога під час згадки про минулу війну – змінила моє життя і світосприйняття.

Я не політик і навіть ще не повнолітня. Але я бачу, чую та відчуваю. І я знаю, що найбільше зло — це не тільки ракети, не тільки вибухи.

Зло — це байдужість, нетерпимість. Те, що починається з маленького — з "всі вони однакові", з "мене це не стосується", з "мені байдуже, хто поруч, аби тільки мене не чіпали".

Війна вчить дуже дивних речей. Наприклад — як важливо терпіти. Не мовчки, не як рабство, а як здатність не вибухати на кожного, хто інакший. Терпіти – це значить приймати, що хтось поруч може мислити по-іншому, виглядати не так, мати іншу віру чи мову — але це не робить його ворогом. Ми не маємо права більше поділяти людей. Бо фашизм починається саме з цього — з поділу на "своїх" і "чужих".

Війна вчить триматися, і справжня стійкість - не героїчна в інстаграм-історіях, а справжня — мовчазна, проста, щоденна. Вона — в усмішці продавчині, в теплому чаї від волонтерів, у вишитому рушнику на стіні навіть у розбитій хаті.

Ми звикли думати, що війна — це кадри у старих хроніках, розповіді прадідусів, парадна форма і обеліск. Але війна — це коли зруйновані будинки в Одесі стають новим символом пам’яті. Це коли запилене обличчя дитини з півдня країни нагадує: історія повторюється,  тільки ворог інший — без свастики, без танків на головних площах.

Та той ворог ще гірший, бо він сучасний, але з тією самою жорстокістю, з тим самим небажанням бачити в нас людей.

У цей момент я зрозуміла: найбільше зло не завжди кричить, іноді воно тихе, підступне. Зло приходить через байдужість або через фразу «це не моє», воно протискається через погляд вбік, коли хтось потребує допомоги. Саме так починається нова форма фашизму — з поділу на «своїх» і «чужих», на «вартих» і «другорядних».

Та війна, яку ми переживаємо сьогодні, — це не лише про зброю, а ще й про випробування на людяність, терпимість, здатність залишатися собою, коли навколо ламається все.

У школі, де вчаться діти з різних регіонів України, вже давно немає поділу. Бо ті, хто колись приїхав у інше село чи місто, рятуючись від обстрілів, стали частиною громади. Я тішуся, що з такими дітьми разом переживаються тривоги, діляться укриття, десь вариться суп у польових умовах, і разом збирається допомога волонтерам. Бо тепер всі ми — не просто село село місто. Ми — тил.

І навіть школярі вже знають, що таке тримати фронт. Я бачу в мережі, як один хлопець продав свій скейтборд, щоб передати гроші на дрон для ЗСУ. Інший збирає допомогу для поранених. Це не просто добрі вчинки, а ознака змужніння цілого покоління.

Дитинство вже не про ігри, а про вибір, і багато хто його уже зробив.

Як то кажуть складні часи породжують сильних людей. Тут і зараз у кожного життя може змінитися за декілька хвилин і на жаль ці обставини не залежать від нас. Саме це більше усього лякає, змушує задуматися. Я стала свідком усього цього в більш свідомому віці, але ж якщо подумати про дітей. Що запитують у батьків «А що таке війна, мамо?» «Чому тато йде?» Коли на тебе дивляться сповнені цікавості і в той же час суму очі, очі які ще не бачили зла у цьому світі. Але нажаль, таким дітям доведеться дізнатися що таке війна зарано. Занадто рано, щоб можливо навіть відчути яким має бути дитинство. Безтурботне, коли ви не йдете з тривогою в укриття чи не шукаєте іншу країну куди можна було б переїхати. Це страшно коли дітям доводиться переживати таке, що вже казати про сиріт у яких навіть немає батьків. Їм і так складно, тому що немає тієї батьківської підтримки.

Наша бабуся дуже боялася гучних звуків, феєрверків. Раніше ми не розуміли її, адже феєрверки це круто гучно і весело. Але тепер, розуміючи через що пройшло їх покоління, через що переживаємо ми. Хочеться змін, змін на краще хоч зміни відбуваються і зараз, але вони інші це погані зміни.

Ці зміни — не з книжок. Вони в очах одного вчителя, який щодня приходить на урок, попри те, що його син на передовій. Він говорить про минуле, але очима дивиться в теперішнє. І в кожному його слові — стійкість. Така, що не потребує пафосу, а лише тиші й поваги.

Ми вчимося триматися. Не тому, що хочемо здаватися сильними, а тому, що іншого виходу немає. Триматися — це значить витримувати страх, біль, втому. Це значить не дозволяти собі стати такими, як ті, хто нищить.

Історія тепер — не лише в підручниках. Вона у стінах нашої школи, де ще вчора сиділи за партами ті, хто сьогодні — на передовій. Колишній учень Тімур — один із них.

Ще кілька років тому він складав контрольні, а тепер — виносить поранених побратимів з поля бою. Його ім’я — не в підручнику, а в серці кожного з нас.

Серед наших випускників — і загиблі, імена, які назавжди залишаться з нами. А ще — двоє братів із нашого села з перших днів захищають країну. Їхнє дитинство, мрії, плани — все це вони поставили на паузу, щоб ми могли далі вчитися, святкувати, жити.

Іноді ми згадуємо їх зі сльозами. Але частіше — з гордістю. Бо вони — не лише наші герої, вони — частина нас і їхній вибір став дзеркалом для кожного: ким ми є, ким хочемо бути і що готові віддати за свою свободу. Вони — наша жива історія. І коли лунає сирена,  знову стає тихо і страшно, я думаю не лише про те, як врятуватися. Я думаю про них і знаю: тривога — це ще один сигнал пам’ятати, заради кого ми маємо вистояти.

Ми не маємо права забути, бо пам’ять — це не тягар, а компас.

Вона показує, куди йти, навіть коли темно, і саме вона робить нас людьми — у час, коли людину намагаються перетворити на цифру в зведеннях втрат.

Ми маємо бути терплячими — не тому, що нам подобається терпіти, а тому, що витримка — це сила. Ми маємо бути толерантними — не тому, що це модно, а тому, що це єдиний спосіб не дати злу поділити нас. Ми маємо бути гуманними — тому що серце, яке здатне співчувати, ніколи не стане частиною системи насильства.

І головне — ми маємо триматися: один за одного, за правду, за світло, за тих, хто вже не з нами, за тих, хто досі бореться, тих, хто щодня вибирає людяність — у найтемніші часи.

Бо навіть коли вибухи розривають небо, навіть коли сирена перериває дитячий голос — ми не зникаємо, ми - залишаємося. І ми сильні саме в цьому — в здатності жити, любити, будувати і вірити.

Ця подія — коли святкова мить обірвалася тривогою — змінила все. Вона відкрила очі на те, що мир — це не відсутність війни, а простір, де людина залишається людиною. І саме тому ми вже не ті, що були. Ми — сильніші. Бо ми навчилися головному: бути людьми, навіть коли все кричить, що це неможливо.

Зараз такий час, що ми всі тримаємо щось: хтось фронт, хтось надію, хтось — просто руку того, хто плаче.

Завдяки цьому всьому я вчуся жити не так, як раніше, і мене дратує, коли люди зляться через дрібниці. Це так боляче, коли я чую, як десь іще вибухи, а світ живе далі. Але я вірю: ми виживемо, бо ми навчилися допомагати і бути разом.

Ми точно зрозуміли, що мир — це не тиша після обстрілу. Це щоденна праця серця.

А ще іноді я думаю: а чи змінилася б я, якби не було цієї весни, цього болю і втрати дому? Можливо б і ні. Але я змінилась, і тепер знаю, що у кожній людині живе сила творити, любити, обіймати, будувати, прощати. І саме у цій силі і є наша перемога.