Увесь той час, що російська армія бомбила житлові квартали Маріуполя, Євгенія Миколаївна просиділа в бомбосховищі. Коли вийшла з нього і пройшлася вулицями міста, була вражена масштабами руйнувань

Я мешкала в Маріуполі зі своїм хлопцем. У червні ми виїхали, а моя мама залишилася в окупації.  

Про початок війни я дізналася від свого хлопця. Відразу розгубилася, не знала, що робити. Він порадив запастися всім необхідним. В магазинах утворилися черги. Після обіду вже неможливо було купити хліба. За містом було чутно вибухи. 

Два місяці ми з хлопцем і з моєю мамою жили у сховищі. Це було справжнє велике бомбосховище часів Другої світової війни, з кількома виходами. Ми ходили по воду під обстрілами, готували їжу на багатті. У наш будинок не було влучань, тільки скло вилетіло через обстріли сусідніх будівель. 

Спочатку було дуже страшно виїжджати. Говорили, що на виїзді автомобілі потрапляють під обстріли. Свого автомобіля у нас немає. В червні зрозуміли, що немає сенсу залишатися в мертвому місті. Ми виїхали через росію, країни Балтії і Польщу. Їхали три дні. Я забрала з собою чотирьох котів. Вони також отримали психологічні травми. Ми, люди, хоча б розуміли, що відбувається, а вони просто дуже лякалися.

Десь на початку квітня ми вийшли зі сховища, тому що зрозуміли, що житлові квартали більше не обстрілюють. Ходили з сусідами до окупантів по гуманітарну допомогу. У нас не залишалося іншого вибору. Йти потрібно було довго, на інший кінець міста. Тоді ми побачили, що від Маріуполя залишилися руїни. Це найбільше мене шокувало.

Я побачила, що моєї школи та інших місць, із якими пов’язані мої спогади, не стало. Можна було на пальцях перелічити ті будинки, які вціліли.

Я бачила багатоповерхівки без останнього поверху, будівлі з дірою від снаряду, повністю розвалені будинки. Від такого видовища ставало боляче.

Зараз ми з хлопцем у Вінниці, бо нам запропонували тут роботу. Мама залишилася в Маріуполі. Вона вже пенсіонерка. Її квартира вціліла. Вона не виїхала, бо вірить, що найближчим часом Маріуполь знову стане українським містом. Я телефоную їй. Сподіваюся, що все буде добре, але таки хвилююся за неї. Дуже хочеться, щоб війна закінчилася цього року.