Воробйова Яна, 15 років, учениця 10 класу Райпільського ліцею, с. Райполе, Дніпропетровська обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Влавацька Тетяна Василівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

В моїй сім'ї війна почалась о 6 ранку, коли мені зателефонувала вчителька. Якщо чесно, то спочатку я подумала, що проспала уроки. Але те, що я почула, здалося мені повною нісенітницею. Війна? Вибухи? Як таке може бути? Мені це сниться? Потім я відкрила інтернет і побачила звернення Володимира Зеленського, відео Притули. Далі все було, як в тумані. Ми почали збирати речі, телефонувати рідним, друзям. День йшов дуже повільно, було страшно спати, страх за близьких і друзів викликав біль в серці і сльози на очах.

В перші дні війни ніхто не знав, чого очікувати, можливо, саме зараз в мій будинок прилетить ракета…

Але час лікував і ми почали потроху жити. Намагатися жити. Кажуть, що звикнути можна до всього. Так, можна…І ми звикли, але ніколи не змиримось і не підкоримось.

Абсолютно в кожен дім ввійшла війна і у кожного перевернулося життя з ніг на голову, змінились цінності. І на першому місці стали ЛЮДИ І ЖИТТЯ,

а матеріальне відійшло на другий план. Як то кажуть - біда зближує. В країні з'явилося дуже багато волонтерів, черги у воєнкомат, донати у фонд Притули, дух ЗСУ та всіх українців. Ми стали однією величезною родиною. Ми стали іншими.

Війна змінила стосунки в моїй родині, вони стали міцнішими, ми телефонуємо один одному частіше. Ми стали щирими патріотами своєї країни.

Ми допомогали армії продуктами, пекли пиріжки, смаколики і постійно молились та молимось за них, президента, полонених та звичайних людей, які втратили надію.

Я пишаюсь тим, що можу гордо називати себе українкою.