Хоптінська Аделіна, 17 років

Переможниця конкурсу есе 2024, 2 місце

ДПТНЗ «Сумський центр ПТО»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Коломієць Ірина Іванівна

 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Знов нервовий вечір. Трав’яний чай, зварений прабабусею, гріє наші з нею душі. Неспокійна ніч перетікає в такий же неспокійний ранок, день, а потім і вечір.

Тисяча днів. Як таке могло статися? Дні зливаються з ночами, кожен наступний несе новий біль, нову втрату.

Це стало нашою реалією. Як прийняти це? Як таке може бути?! Минають дні, ночі. Невже минуло стільки часу? Кожен день наче попередній, але водночас інший. Спантеличення, потрясіння і скорбота затанцювали у вирі думок.

Скільки душ полягло, потонуло в пітьмі...   

Жодна вечеря не проходить без жахливих історій. Я одразу згадала, що цього понеділка до нас з прабабусею заходила в гості моя бабуся – татова мама. Пили терпкий чай, пригадували минуле. Спогади привели до одного старого знайомого. Він загинув. Передова. Запеклий бій за територію. Вибух. Летять уламки в усі боки.

Бронежилет, що створений був для його захисту, не виконав своїх задач. Бронежилет…

Пробиті й роздерті вщент груди, наче хтось хотів видерти його душу. А душа вилетіла з тіла, не витримала тих мук. Мороз пронизав кістки. Вселенський жах, мов примарний гість, що дихав у потилицю, звісив ніжки з плеч моїх і сидить, нікуди не йде.   

У моє життя втрутилась війна. Страх за рідних, страх за себе. Страхи, неначе буря й шторм, немов набат, лунають у голові моїй. Не можу спати, замучили вони, ті страшні думки: що далі?   

Три роки. Невже так довго ми страждаємо? Страждаємо якщо не на полі бою, так під ракетними обстрілами.

Допомога потрібна нам усім. Наша країна потребує підтримки, звісно, інші країни надають допомогу – з-за кордону нам передають ліки, їжу, речі першої необхідності, техніку та зброю. Застосовують ту зброю і техніку наші мужні хлопці та дівчата в бою за нас, за наше переможне майбутнє.

Щира допомога на вагу золота. Волонтери – непомітні герої.

Від початку повномасштабного вторгнення моя родина долучилася до волонтерства. Ще в березні 2022-го, коли наша область була окупована, сильно постраждав Тростянець. Після деокупації ми зібрали кошти, закупили багато їжі та поїхали до зруйнованого містечка.  

Ми ходили вулицями, роздавали їжу та речі. Малеча раділа цукеркам та булочкам.

Мій погляд зупинився на дівчинці п‘яти років. З тремтячих маленьких долоньок випала булочка та покотилася в калюжу. Дівчинка підняла її та піднесла до ротика. Невже настільки все погано? Тато засмутився, зупинив маленьку, обійняв її та поклав у її  рученята три нові булочки. Дівчинка, дякуючи, заплакала та міцніше обійняла мого татка.

Зі сльозами я пригадую це все. Яке пекло пережили ці діти…

Сльози стікають по щоках. Чай, що приготувала моя прабабуся, вже остиг. Мою прабабусю ми врятували з пекла, з прикордонного села. Увесь час, усі тисячу днів вона не погоджувалась покидати рідний дім.

Вона була сповнена надії, що війна скінчиться, її дім буде знову наповнений голосами онуків та правнуків. Я мрію про той час, коли знову повернусь туди.

Одного дня по обіді бабуся вирішила вийти на город зібрати помідори. Зібрала врожай, обертається до хати, а там… усе розбите. КАБ упав біля будинку, а вона навіть не помітила, уже звикла чути постійні вибухи. Паркан розбитий вщент, хлівів більше немає, увесь двір в уламках.

Дах побитий, вікна й двері вибиті. Лише тоді вона погодилась на переїзд.

Село мого дитинства, родинний дім, в якому багато разів звучав дитячий сміх. Сниться він мені, кличе до себе, в дитинство моє без війни, без турбот.

Мій шлях, моя часова стрічка життя вимережана кривими хрестами, що вишила війна. Я жену від себе страхи.

Хочу вірити, ні,  вірю, що це жахіття закінчиться, настане тиша, мир і спокій. Упевнена, що після перемоги моя Україна стане ще кращою, ще могутнішою, бо за її майбутнє віддали свої життя тисячі і тисячі найкращих її дочок та синів.

Слава Україні! Героям слава!