Брайко Лідія

10 клас, Червонокам'янський ліцей

Вчителька, що надихнула на написання – Заболотна Юлія Владиславівна

Війна. Моя історія

Очікувана подія має передчуття, факт дійства та враження, що по собі залишає. Для моєї знайомої 23 люте 2022 року було мрією про майбутнє. Звичні життєві проблеми, плани та мрії на майбутнє. Та наступний день перекреслив це все.

24 люте 2023 року...

Зараз я впевнено можу сказати, що це саме той день, коли українці почали цінувати своє життя, як ніколи до цього. Сотні тисяч постраждалиї від бомбардування та артобстрілів змушені були шукати порятунку. Вони зіштовхнулися з трагедією, що викувала в них ненависть до росії.

Багато хто з них мусили боротися з важкими проблемами: адаптація, переселення, смерть, розруха, нестача води та їжі, предметів першої необхідності.

Українці об'єднувались по усьому світу, влаштовували мітинги, допомагали один одному, донатили на допомогу нашим військовим, не зважаючи на біль, що супроводжує їх досі. Рятуючись, отримували статус біженців, виїзджали в безпечні місця.

Моє село Червона Кам'янка, що на Кіровоградщині також стало прихистком для людей, що втратили свої домівки. Кого тільки не побачили мої земляки зустрічаючи, допомагаючи й проводжаючи… Без сліз не можна було на це дивитися. І це є трагедією моєї України в ХХІ ст.

Дівчина, з якою я познайомилася в юнацькій естрадній групі "Легіт" нашого сільського Будинку культури мусила тікати з Донецьку. Вона вміло демонструвала свої таланти, а згодом я дізналась, що у рідному місті Варвара ходила до музичної школи разом зі своїм братом, що на декілька років старший від неї.

Розповідаючи свою історію про своє життя у ті страшні дні, вона не раз закривала очі долонями та плакала від пережитого жаху.

…той день у сім'ї Варвари почався досить спокійно. Пройшло чимало часу, тож їй тяжко згадати, як саме все почалося. "Я прокинулася о десятій ранку, зі страху від того, що проспала школу. Та  татко повідомив, що «почалася війна». Можливо я й сприйняла це за жарт, але події говорили самі за себе.  Обстрілювати почали не відразу. Неодноразово вимикали світло, газ та воду.

Ми були змушені їздити, набирати по сорок пятилітрових пляшок з колодязя, після чого тягнути їх назад додому, на восьмий поверх.

Щоб помитися нам вистачало, у сім'ї нас четверо.

Тривоги могли застати нас у не підходящі моменти. На початку ми завжди спускалися до підвалу, але згодом зрозуміли, що нам нічого не загрожує, почати залишатися в квартирі. Наш під'їзд знаходився біля посадки, тому я не рідко з братом виходили на балкон та виглядала, куди був прильот. Так як били частіше всього саме у цей лісок, то нам довелося звикнути до гучних вибухів.

У наш під'їзд не було влучень, що було дивом, адже у сусідній вже постраждав і вже декілька раз».

Варвара найбільше була вражена, коли дізналася про влучення у рідну школу, у кабінет фізики. "Там були люди. Хтось загинув, хтось поранений" - розповідала вона і знову хлипала. Зруйнована була не тільки школа, а й церква, магазини, будівлі, навіть колодязь, з якого брали воду, щоб вижити. Єдиний раз, коли вона могла загинути, це влучання у двір перед під'їздом. Скло розбилося від вибуху, та її під'їзд був цілий. Після цього Варя із сім'єю тимчасово переїхала у підвал, щоб хоч трохи відчути себе у безпеці. Люди підтримували одне одного, ділилися їжею, одягом та ковдрами. Їх хвилювало не тільки власне життя, а й життя інших. Це були знайомі та незнайомці. Підвал їх зріднив єдиним бажанням вижити.

Для мене українська мова є рідною. Та під час спілкування я  помітила, що моїй знайомій важко говорити українською. Вона часто зупиняється, задумується і лише потім говорить. Я поцікавилася про її . Не стане новиною те, що у Донецьку поряд були переважно російськомовні, тому я запропонувала говорити російською, щоб дізнатися якнайбільше інформації. Помітне було і її хвилювання, Варя хотіла розповідати українською, та не розуміла деяких слів. Вона вважає, що ми не повинні розмовляти мовою ворога, тож почала вчити українську досконало.

Людям з Донецьку доводилося бачити й танки, що лякало їх ще більше. Варвара не розуміла чиї вони і з переляком чекала завтрашнього дня. А він приходив все похмуріший та сумний.

Одного разу, коли вони залишилися вдома без батьків, знову почались обстріли. З часом вони ставали все частіше, тож Варя разом зі своїм братом зносила ковдри до коридору, щоб ночувати там. "Тільки по приходу батьків ми перейшли до кімнати, у власні ліжка. Засинали мимохіть, відпочинку не мали, постійно були у скорченому стані ніби, як мячики хотіли втекти від війни."

Також зізналась, як батько розповідав про випадок, коли у жінки на його очах відірвало руку під час прильоту.

Усе це залишило болючий слід. Неодноразово мовчала, опускаючи голову. Страх все посилювався.

До села їх забрала страшна сестра, що давно живе окремо. Спочатку сама виїхала, а потім знайшла дім й рідним. Шлях видався досить легким, ніяких перешкод на їх шляху не було та вони благополучно доїхали. На даний момент діти навчаються дистанційно, та намагаються не згадувати сотні вибухів, що їм довелося чути.

Подякувавши Варварі, я вирішила більше не турбувати старі рани. Та скільки ще дітей пережили цей жах. Не дарма кажуть, що українці - сильна нація. І колись ми, нове покоління, відбудуємо країну з нуля та піднімемо її, будемо захищати та допомагати розквітати, бо кожен з нас став сильніше. Ми почали цінувати життя.