Гіда Аліна Русланівна
керівник хореографічного гуртка в КЗПО «ЦТДЮ «СУЗІР’Я» с.Вербки, Дніпропетровська обл.

Війна. Моя історія

Чи задумувались ви, чому відбуваються такі страшні речі? Деякі говорять, що так треба - це кармічні уроки, перехід душі на інший новий рівень, повторення історії, зміна періоду, це повинно було відбутись, тобто все те, що ти не можеш тверезо оцінити, а особливо зрозуміти чому так відбувається, чому люди повинні залежати від інших, таких жахливих світових подій? Знаю лише те, що війна це страшно та боляче...

Боляче втрачати те, що ти любиш понад усе, боляче жити, спати, плакати, мріяти, ходити, боляче чути різні звуки. Ти прислуховуєшся до всього і затамувавши подих, щоб вчасно почути та заховатися, або лягти на підлогу від вибухів.

Прокинувшись вранці 24 лютого я побачила надзвичайно сумний погляд мами, котра збирала тривожну сумку з документами. Я ще не до кінця розуміла, що взагалі сталось, але почувши слово «війна» мій внутрішній світ повністю перевернувся. Весь той день був проведений сидячи на підлозі, і тремтячими руками читаючи новини у телефоні.

Я не розуміла хто я, навіщо я тут, для чого все це. Був стан такої розгубленості, відчаю, нерозуміння взагалі нічого. Ще вчора ти був незадоволений собою, своїми певними думками та вчинками, ти ніби був щасливим, а зараз розумієш що щастя у простих речах.

Вперше, ми почали чути гучний гул літаків у перші дні війни. Від цього звуку німіли ноги, адже розум ще не знав, це ракети чи літак. Зараз, ми вже швидко можемо визначити по звуку літак, що низько пролітає, або звук ракети, адже вона свистить. Вперше було боязко, але ти звикаєш. Боже, як це страшно, звикати до війни...

На початку березня наш колектив почав активно шити захисні костюми, розвантажки, плитоноски, та збирати всі необхідні речі всім хто потребував допомоги. Актовий зал перетворився на погріб, цей гнітущій запах землі... Душа будинку творчості страждала від цього.

Вперше, можна було спостерігати за такою великою міцністю та підтримкою всього населення. Де дідусь приносить декілька пар в'язаних носочів, плачучи і говорить що його жінка зв'язала, щоб хоч якось допомогти. Кожен почав по - своєму вносити свій вклад у велику перемогу. Не маючи великих коштів, але маючи велику душу.

Так помалу минув рік, будинок творчості без дітей, але кожен день працівники будинку творчості творили, волонтерили, шили, шукали тепловізори, підтримували одне одного.

Наше село є транзитом для ракет та шахедів, кожна ніч з тривогою, гучним звуком літаків, і часто з вибухом. Звісно, ще лякають різні гучні звуки, навіть коли проїжджає машина. Але чому ми повинні виїжджати від того місця, в якому почуваємо себе щасливим? Страшно, але моє місце тут.

Знаєте, ніч з 30 квітня на перше травня у пам’яті залишиться надовго.

Страшний звук, приліт, вибуховою хвилею вибило вікна, зарево. Плач сусідів, кров від порізів скла, привалені та загиблі тварини, та двері що неможливо відкрити, які довелося виламувати, рятуючи стару бабусю.

В ті моменти думаєш що це кінець, ніби твоє життя закінчено, від цього ти біжиш, тікаючи від дому, тікаючи від зареву, тікаючи хоч кудись. А коли все притихло, все повторилось знову, четверта ранку, нові вибухи. Всередині неймовірне спустошення, ти сидиш на лавці біля дому, і чуєш лише вибухи та свист, де ППО збиває ворожі ракети. Тобі ніби все одно вже, але душа болить.

Але знаєте дивно ще те, що птахи почали співати. Світанок, ти сидиш разом із сусідами на лавці, вже прозвучав відбій, ранковий холод побіг по тілу. Розумієш - життя триває, сонце сходить навіть після вибухів, та птахи, що співають завжди.

Гнітить коли дізнаєшся, що маленькі діти, твої вихованців, від пережитого стресу ледь довезли у лікарню з цукровим діабетом, або з повним виснаженням врятували з критичного стану. Це не була травма від ракети чи завалу - це був страх від вибухів, що так сильно пошкодив їх з середини.

Кожного загиблого захисника, проводжає все село, формуючи живий коридор пошани... І на пам'ять про них, на стадіоні створили арт-марафон "Героям слава". Де у жовто-блакитних тонах розмалювали плити, створивши мурал з позивними хлопців. Вони назавжди у пам’яті.

Нам важко, нам хочеться кричати, ридати, але ми хочемо жити, знати що ранок настане. Але набагато важче там...

Наша пам’ять жива, а поруч з нами є багато ангелів, що стали світлом для сотень людей.