Плетньов Тимофій, 10 клас, Академічний ліцей "Європейський"

Вчитель, що надихнув на написання есе — Кіріяк Леніна Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Перед тим, як я розповім свою історію,

хочу подякувати фонду Ріната Ахметова за його волонтерську діяльність ще з 2014 року для мого міста в Луганській області.

Я, Тимофій з міста Лисичанськ, що на Луганщині. Війна прийшла в мій дім, прийшла ще в 2014 році. Але те, що відбувається зараз не можна порівняти з тими роками.

Згадуючи перші місяці повномасштабного вторгнення російської федерації, мене накриває біль, а особливо згадки про мирне життя, яке в нас було до 2022 року. Особливо мені запам’ятався день напередодні - це була середа 23 лютого. Я з друзями безтурботно, з гарним настроєм, повертались з гімназії додому. Дорогою ми жартували, посміхалися та налаштовувались на контрольну роботу, яку б мали писати наступного дня. Дійшовши до свого дому, я з усіма попрощався та зайшов у двір. Нажаль то була наша остання зустріч в мирному житті.

24 лютого о 5-ій годині ранку до нас постукав у двері сусід зі страшною звісткою: «Почалася війна!». Спочатку ніхто не зрозумів у чому справа та скільки все це буде тривати.

У місті почався безлад: жінки плакали, всі люди були налякані, в магазинах скуповували всі продукти, десь за містом вже лунали вибухи.

Все це нагадувало мені кадри з якогось фільму жахів про апокаліпсис - це був тільки початок. Ми і не здогадувалися, що на нас чекатиме в найближчі дні. Перший найпотужніший обстріл міста прийшовся на будинок культури, в якому була організована видача гуманітарної та психологічної допомоги для місцевих. Цей будинок культури… наше улюблене місце, в ньому ми зустрічалися на кожних місцевих змаганнях з акробатичного рок-н-ролу, цілеспрямовані, завжди в нових костюмах, з гарним та бойовим настроєм, ми знали чого ми бажали, а бажали стати не п’єдестал, та одягти медаль переможця. Я танцював в парі, щоденні тренування, майже пів року без відпочинку, готувалися до цього важливого дня. І в суботу 26 лютого - все зупинилося і ти починаєш розуміти, що як раніше вже не буде. Начебто атракціон зупинився.

Наприкінці березня росіяни обстріляли мою вулицю, зруйнувавши декілька сусідських будинків. На щастя ніхто не постраждав. 1 квітня ми виїхали з Лисичанська до більш безпечного для нас місця - міста Полтава.

Приблизно через два тижні ракета прилетіла в мій будинок у Лисичанську, і так моя родина залишилася без домівки. На початку травня росіяни знищили гімназію, в якій я навчався. Це була пам’ятка Бельгійської архітектурної спадщини Лисичанська, будівлі було більше ніж сто років. Біль, який розривав мене зсередини, неможливо передати. Це був не просто навчальний заклад, а мій другий дім, з яким в мене пов’язано дуже багато теплих спогадів: друзі, однокласники, вчителі...

В червні, ми з мамою виїхали до Німеччини. Я пішов у школу, німецьку мову раніше я не вивчав, тому мені було дуже складно спілкуватися. Моїм єдиним помічником була англійська, хоча не всі вчителі добре спілкувалися нею. Це ще більше сприяло моєму розумінню, що таке Батьківщина, рідна мова та рідні люди.

Рік за кордоном виявився нелегким, так як я навчався ще й у своїй школі - онлайн. Проте він був цікавим, я зміг вивчити німецьку до рівня А2 та подружитися з німецькими однолітками.

У серпні 2023 року ми повернулися до України. На цей раз ми приїхали до тихого містечка Лубни на Полтавщині, де й перебуваємо зараз. Тут я пішов у нову школу, знайшов нових друзів, життя поступово починає налагоджуватись. Дуже вірю, що скоро повернеться мир до України, що звільнять місто Лисичанськ - місто мого дитинства і ми з батьками повернемося додому.

Дякую за увагу!