Деріпалко Діана, 9-а клас, Запорізька гімназія "Запорізька Січ"

Вчитель, що надихнув на написання — Федченок Юлія Сергіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року все змінилося, навіть ранкове сонце не світило у моє вікно, була сіра та хмура погода. Було передчуття того, що скоро почнеться сильна злива. Але, як виявилось, це віщувало не тільки зливу. Сама погода навіювала відчуття, що щось станеться недобре…

Не зважаючи на погану погоду, я зосереджено готувалася до виступу в Запорізькій обласній філармонії, концертному залі імені Михайла Івановича Глінки. Це був для мене дуже хвилюючий ранок, не такий, як завжди…

Цього дня я повинна була виступити в філармонії з гарною українською піснею, як обрана цього року стипендіатка серед найкращих учнів музичної школи, в якій я навчалась.

Для мене це була дуже визначна подія… Але…

Я сиділа на кухні, моя мама заплітала мені коси, і ми говорили про різні дрібниці. Раптом пролунав звук – це задзвонив мамин мобільний телефон. В слухавці було чутно схвильований голос мого викладача з вокалу. "Концерт скасовується", — повідомили нам. Новини на телевізорі також перервали наш спокій. "В Україні почалася війна", — почула я, і в ту ж мить моє серце зупинилося. Страх заполонив мою свідомість. Що робити? Куди бігти? Це була перша думка, яка прийшла в голову.

Ми з мамою швидко зібрали найнеобхідніше: гроші, документи, теплі речі, невелику аптечку та ключі від машини. Слава Богу, що машина була заправлена. Коли ми виїжджали з Запоріжжя, я бачила безліч машин, що поспішали в невідомість.

У повітрі панувала напруженість, всі були в страху, кожен намагався врятувати своє життя. Я ніколи не думала, що моє дитинство обірветься так раптово.

Перші дні війни були сповнені хаосу. Ми переїхали до родичів у безпечніше місто, але навіть там відчуття невизначеності не покидало. 

Я згадувала свої заняття вокалом, концерти, які планувалися. Все це здавалося тепер таким далеким, мов би з іншого життя.

Війна забрала у нас не лише спокій, але й звичний уклад життя.

Серед людей, які постраждали від війни, була моя подруга Аліна, переселенка з Мелітополя. Коли ми зустрілися, я помітила, як сильно вона змінилася. 

Її очі, колись сповнені радості, тепер відображали глибокий біль і страх. 

Вона розповідала про те, як ховалася зі своєю сім'єю в підвалі, про звуки вибухів, які не давали їм спати. Аліна втратила близьких, її рідне місто було зруйноване. Я бачила, як важко їй було відкритися, але вона потребувала підтримки. Кожного вечора я намагалася вислухати її, стати для неї опорою. Ми розмовляли про все: про спогади, які приносили радість, про мрії, які тепер, здавалося, стали недосяжними. Я намагалася заспокоїти її, але сама відчувала, як важко говорити про світле майбутнє, коли навколо панує війна. Інколи Аліна просто сиділа мовчки, а я знала, що в її серці крутяться мільйони думок і страхів.

Наші вечори ставали ритуалом. Ми разом готували вечерю, сміялися та плакали, згадуючи про те, як було раніше. Я намагалася показати їй, що життя продовжується, навіть якщо це важко усвідомити. Війна не зможе забрати нашу дружбу, наше бажання жити та мріяти. Я вірю, що ми зможемо відродитися після всього, що пережили.

Зараз, через 1000 днів війни, я усвідомлюю, що цей шлях навчав мене цінувати кожну мить.

Я зрозуміла, що навіть у найтемніші часи важливо залишатися людяними, підтримувати один одного, бо лише так ми можемо пройти через труднощі. Аліна стала моєю подругою не лише у радості, а й у горі. 

Це досвід, який змінив нас обох.

Мій шлях триває. Я вірю, що одного дня ми, українці, зможемо повернутися до нормального життя, де пануватиме мир і спокій. І навіть якщо зараз важко, я знаю, що разом ми здолаємо все…

Слава Україні, Героям Слава!