Піцюра Аліна Іванівна, вчителька української мови і літератури гімназії № 258 м. Києва

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Я просто прокинулася на роботу... Як тисячі, мільйони українців. Прокинулася і поглянула на телефон: величезна кількість пропущених дзвінків від подруги. Тоді я ще не знала нічого. Перетелефонувала, і почула: «Почалася війна, бомблять усю Україну!» Ці слова назавжди врізалися в пам’ять. 24 лютого назавжди увійшло у нашу свідомість, закарбувалося там так, що вже ніщо інше не змінить цього, ніколи. Здивування, шок, неприйняття почутого — емоції і думки одна за одною проносилися в голові. Я не знала спочатку як реагувати, не хотілося вірити в це, сприймати це як правду... А потім пролунали вибухи...

Бомбили Чорнобаївку, вона поруч. І тоді я зрозуміла, що наша реальність змінилася... Змінилася назавжди…

Того ранку моя сім’я прокинулася, почувши слова, що почалася війна. Ми не знали, що робити, як діяти, але у першу чергу зателефонували своїм рідним, а потім — чекання. Не знаю чому, але ми сподівалися на евакуацію, думали, що нас будуть вивозити у безпечні регіони, але, можливо, до кінця не розуміли, що тоді в Україні вже ніде не було таких місць. Почалося життя, а вірніше, виживання…

Перші ночі у підвалі були надзвичайно важкими, адже до цього ніхто не готувався. Спочатку ми спускалися, а через декілька годин піднімалися в ліжка, потім знову, і так декілька ночей підряд. Але з часом наше невеличке укриття було перероблене і готове до повноцінного життя в ньому.

Ці ночі у підвалі були одноманітними, повними очікування якихось гарних новин, що ось-ось все закінчиться; читали, грали в ігри з сином, просто говорили, лежали, спали, мріяли…

Коли прийшла весна і настало тепло, з’явилося хоч якесь бажання виходити на подвір’я, на сонечко. Все надворі потребувало уваги. У цей період наша Херсонщина вже була окупована, ми були, як у в’язниці: боялися вийти зайвий раз до магазину, виїхати до міста, ба, навіть до батьків інколи було страшно йти, бо не хотіли зустрітися віч-на-віч з ворогом.

Саме тоді польові роботи на подвір’ї, з квітами та деревами, ментально рятували. Я намагалася зануритися в працю, поринути фізично і емоційно у роботу, щоб не думати про жахіття того, що відбувалося навкруги. 

Але ж це було неможливо, тому що страх за себе та рідних, за рідну Україну, невідоме майбуття повертав до реальності.

Потім почалися обшуки по домівках, і саме тоді ми вперше зіткнулися з ворогом в обличчя. І це стало останньою краплею: ми почали думати про те, що треба виїжджати з окупації, з цієї в’язниці; наша домівка, наша рідна земля стала чужою, по ній ходили вороги, які прийшли і, не знаю чому, вирішили, що це їхнє, що вони мають право позбавити нас свободи, вільного дихання, пересування, щасливого життя.

Ми виїхали в липні 2022-го. Дорога була дуже важкою. З собою взяли тільки необхідне, і кота. Наше життя помістилося у три сумки і переноску, у якій сидів наш улюбленець (до сих пір не розумію, як він витримав сорок вісім годин у дорозі – з рідного села на Херсонщині – до Києва).

Доба в автобусі, переповненому людьми, довге очікування на блокпостах (їх ми прохали більше сорока до Запоріжжя), коти і собаки, голод і спека, страх і передчуття свободи, обстріли, обшук на останньому блокпосту (він був найважчий), дорога через сіру зону, заміновану з обох боків,

відчуття жаху, що ось, можливо, зараз нас можуть почати обстрілювати, — це все наскільки змішалося у душі, в голові, що, здавалося, пам’ять не зможе це відтворити;

але в той же час кожен момент, кожен найменший спектр емоцій я пам’ятаю, наче це було вчора…

Згадуючи, я розумію, що не хочу переживати це ще раз, не хочу, щоб мій син знову опинився у цьому жаху, бо часто запитую себе: «Як? Як ми це пережили?»

Нарешті настав той момент, коли моя нога ступила на землю, підконтрольну Україні. Перший блокпост з нашими рідненькими Збройними Силами, привітання, щира радість; було таке відчуття, ніби це сон, ніби це не з нами (зараз я посміхаюся, бо згадую як ми раділи, як телефонували рідним, що вже успішно доїхали). Найголовніше, що ми тоді відчули, що тут, на підконтрольній Україні території, навіть дихати вільно, легше та спокійніше. Ці відчуття я не забуду ніколи, збережу у собі, щоб пам’ятати, яку ціну свободи платимо всі ми – українці!  Це був шлях з штучної неволі до свободи, такої близької, і в той час такої далекої (тоді так здавалося), — шлях, який я пройшла зі своєю сім’єю. Але він не закінчився, ми всі разом продовжуємо виборювати право на вільне, незалежне, спокійне життя в Україні.