На крайній вулиці в нас влучали осколки в деякі будинки, а над нами літало дуже багато, і вікна «летіли».

Перше враження, [що почалася війна] було 9 липня [2014 року]. Син із сім’єю ходив дідуся провідати. І як почали годині, напевно, о сьомій летіти «Гради»! Це було дуже страшно. Усе небо було червоне і моя онучка (їй був п’ятий рік) так перелякалася, що всю ніч кричала.

10-го числа в середнього онука був день народження. Ми встали вранці, попили чаю, і я кажу: «Збирайте свої речі та їдьте». У невістки в селі Могутнє була тітка. Ясинувата тоді ще не була зайнята, тому вони поїхали на електричці.

У нас тупикове село, підірвали міст і перекрили нам рух. Потім уже почалися перестрілки. Особливо вночі було чутно. Удень дуже не звертали уваги, тому що [було] спокійніше. Але вночі, о 12 годині, о 2 годині, о 6 ранку стрілянина. Над нами літало незрозуміло що. Звичайно, було дуже страшно. Ми ховалися по підвалах. Я купила будиночок, зробили підвал, але він завалився. Не знаю, як мене не привалило в ньому.

Удень не спиш, бо в городі потрібно щось робити, а вночі не спиш, бо стіни тремтять, стріляють. Із села не вийти, тому що тут одні блокпости: то український, то «ДНРівський». Власне кажучи, скільки йшли бойові дії – до нас у село військові не заїжджали.

Я після цих бойових дій чотири роки лягала спати одягнена. Увечері лягаєш – готуєш сумку з документами, із речами. Тільки починають – і в підвал.

Чотири роки взагалі не могла спати, як годиться людині. Нерви та стрес, почало турбувати серце, піднявся тиск. Куди там працювати... Я і так ледве-ледве, чи то стенокардія, чи то аритмія, не знаю. Звичайно, після цих бойових дій здоров’я зіпсувалося. А лікування коштує дорого.

Коли стріляли, у нас не було світла, доводилося готувати їсти на вогнищах. Багато хто виїхав, якщо було до кого. Коли Краматорськ звільнили, люди йшли пішки по залізниці. А нам куди? Коли [діти] виїжджали, онучка говорила: «Бабуся, поїхали з нами». Кажу їй: «Куди я буду їхати? Якщо вже мене уб’ють ... А так буду сидіти». Коли вони приїздили з травня по вересень із дітками, страху було! Побіжиш удень до сусідки, а вона за весь час, що стріляли, двічі все чула – вона глуха.

Хлопець із Лисичанська возив нам хліб. Усі відмовилися, у магазинах було порожньо, а він один приїжджав. Везе, бідненький, я говорю: «Боже, дай Бог тобі здоров’я». Він каже: «Їду, стріляють по мені, не знаю хто, що, бомби вибухають, снаряди». Коли було бомбування, він через блокпости постійно нам возив хліб, дай Бог йому здоров’я, якщо він живий. Потім, коли підірвали міст, він не зміг їздити, людям навіть їсти не було чого. Їли в кого що було в городі та в підвалі. Ось такі справи.

Війна для мене це – жах! Це потрясіння, незрозуміло що! Навіщо і кому воно потрібне? Це дуже велике потрясіння! І дітям потрясіння, вони теж всі травмовані війною, і ми теж. Ми любимо свою Батьківщину.

Зараз десь півроку не чути, що стріляють. Але коли чуєш, біжиш у підвал, швиденько відкриваєш його, щоб він провітрювався. Але зараз, слава Богу, тихо, поки нормально. Єдине, звичайно, дуже важко жити.

Будемо сподіватися на мир, на здоровий глузд. Було страшно! У такому горі людям потрібно більше об’єднуватися, тому що залишатися одному дуже важко.

Раніше ми жили, та й жили, а тепер зрозуміли, що в нас є Батьківщина. Я з дитинства любила Україну. Я народжена в Донецькій області, але мені подобалися українські пісні, це в мене у крові. Я корінна українка, не змішана. У мене і дідусь, і бабуся українці. Я люблю свою Батьківщину.

Мені не потрібно ніяких багатств, аби в нас був спокій, а ми будемо працювати.

Ми привчені до праці. У нас у роду, усі, кого я пам’ятаю – бабуся, дідусь, батьки – усі працювали. Аби було спокійно! Батько – він батько. Батьківщина – вона і є Батьківщина. У Канаду їдуть і всюди, але по Україні плачуть, тому що це наша Батьківщина.

Ця війна – дуже важко. Дай Бог, щоб не повторилося те, що тут було.