До війни я жив з мамою, бабусею і дідом у смт Юнокомунарівськ під Єнакієвим. Бабуся померла за пару місяців до початку війни, дід і мама досі живуть у Єнакієвому. Мама працює на Єнакіївському коксохімпромі, їй 57 років. Дід сказав, що поки живий, нікуди не поїде.

Я був одружений, приїхав із дружиною до Запоріжжя, але розлучився. Дітей немає.

15 березня 2017 року нас усіх звільнили з підприємства. Дали можливість працевлаштуватися знову, але вже під новою керуючою компанією. Я, як громадянин України, вирішив шукати роботу в Україні. Пройшов співбесіду по скайпу на «Запоріжкоксі» і з 4 квітня 2017 року почав працювати в Запоріжжі.

Мені запам’яталася ця ударна хвиля – удар повітрям по обличчю

У 2014-му, ще на початку весни відбувалися бої в Слов’янську й Шахтарську. Ми чули, як стріляють, відгомони канонад із Шахтарська. Тоді ніхто не вірив, що буде якась серйозна війна. Поки влітку 2014-го ми не почули дуже гучні постріли артилерії поруч. Ми не розуміли: стріляють у нас, стріляють від нас? Згодом виявилося, що через будинок від моєї п’ятиповерхівки на даху розмістили міномети та стріляли. Так ми дізналися про початок війни.

Активні бойові дії проходили з початку серпня 2014 року, було місяців зо два-три сильних обстрілів. Нам у Єнакієвому, можна сказати, пощастило. За наше місто не було бою. Тому що Єнакієве перебуває в низині, ямі, не представляє стратегічно важливих позицій.

Можна подивитися купу фільмів про війну, поговорити з очевидцями, але ви не зрозумієте і третини цієї атмосфери. Спочатку ми не вірили, що щось відбувається. Потім повірили й дуже сильно боялися.

Ти йдеш вулицею, сидиш удома й розумієш, що будь-якої миті може щось прилетіти й тебе вбити. І від тебе це не залежить. Чуєш – щось свистить, і не розумієш, у тебе летить чи не в тебе.

І ось два тижні була паніка. А потім люди просто змирилися. Втомилися боятися. Уже такий стан – ну, прилетить, уб’є, значить, доля така. Від тебе це не залежить. Не можна ж сидіти в підвалі нескінченно. Ми перестали боятися й жили без паніки.

Головне порівняння, яке у нас було – як нудно ми жили раніше. Обговорювали раніше спорт, новини, політику, а тут питання інші – банкомати закрили, гроші не везуть, скупитися не можеш, як годувати сім’ю, у магазині порожньо, мобільного зв’язку немає, електроенергії на заводі немає. Пріоритет новин змістився в бік виживання.

Головна тема – як зняти гроші, що поїсти. Коли були активні бойові дії, я ховався в товариша в приватному будинку. Моя квартира знаходилася на верхніх поверхах, могло зачепити. Тиждень немає електрики, завод стоїть. Зв’язку мобільного немає. Автобусів немає.

Але все ж вирішив сходити на завод, дізнатися, як там ідуть справи. Дали електроенергію, і нам потрібно запускати повністю зупинене підприємство. Цього ніхто не робив вже років 50, коли коксохім зупинявся повністю.

Перша година ночі, ми запустилися. Я з моїм колегою ночували в конторі електроремонтного цеху. Ми спорудили лежанки з дверей, покладених на стільцях. Уночі почули дуже сильний вибух, зрозуміли, що влучило по заводу. Мій колега підскочив і кинувся дивитися, що там сталося.

Я його гальмую, хапаю за плече, бо розумію: вибух може бути не один. І тільки це відбувається, як чуємо другий вибух ще ближче. Мені запам’яталася ця ударна хвиля – удар повітрям по обличчю...

Тепер мій будинок уже тут, у Запоріжжі. На Єнакіївському коксохімі, звичайно, усе було ближче, своїми руками на заводі багато робив і сьогодні переживаю за його долю. Але ключове питання в тому, що їхати в місто, де два містоутворювальних підприємства поховані, безглуздо. Там, звичайно, залишилися рідні. Дід не приїде, не хоче, йому 83 роки. А маму я планую перевезти найближчим часом.