Початок війни, звичайно, пам’ятаю. Було страшно, літало з усіх боків, бабахало, розбивало, будинки падали, вікна сипалися. Дуже страшно було.
У мене в будинку вікна повибивало. Адже ми живемо просто на цьому самому кордоні, «сіра зона».
Я не могла сховатися від обстрілів. Люди в підвали ходили, а я в будинку сиділа з дитям. Він недієздатний, я його в підвал не поведу. Кричала я, кричало дитя. А що було робити?
Там, де ми живемо, війна й зараз, у 2021-му, не припиняється. Від нас з одного боку Авдіївка, з другого боку Горлівка. Так що ми й зараз це чуємо, тільки, слава Богу, не в наше село [стріляють]. Уже село розбили й поділили навпіл – діти там, батьки тут.
Ми так звикли до цього стану постійної небезпеки, що нічого не відчуваємо. Ось вийшов мужик на вулицю, снайпер бахнув – і все.