Грініс Дарія, 10 клас, Державний професійно-технічний навчальний заклад "Київське вище професійне училище водного транспорту "

Вчитель, що надихнув на написання есе - Андрусишена Галина Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Про початок війни я дізналася тільки вранці, у мене, навіть, не було думок, що це може статися. Я відчула великий страх, зневіру, переживала за рідних, не знала, що робити далі. Моя родина вирішила залишитись вдома, у Києві. У перші дні було дуже лячно, усі були в паніці, розгублені та налякані. У магазинах майже нічого не було. Були величезні черги.

Кожен новий день приносив втрати, коли я читала новини та дізнавалася про жахіття, які відбуваються повсюди, я розуміла, що це може трапитись із будь-ким: з моїми близькими або ж зі мною.

Не можу забути сповідь мого друга про життя в окупованій Бучі. Його розповідь про обстріли, нестачу їжі та води, а також зустрічі з російськими солдатами не дає мені спокою,  відгукується в душі гострим болем.

Ми йдемо однією із центральних вулиць Бучі і те, що я побачив тоді, назавжди зафіксує моя свідомість поруч із думкою: шкода, що я не міг це сфотографувати: з двору панельки виходить жінка років 60-ти зі шваброю, на яку вона намотала величезний білий шмат тканини, таким чином вона намагалася повідомити рашистам, що стріляти в неї не варто.

Розтрощені вщент машини, завалені дерева та дірки від куль на лобовому склі чорного «Нісану»

Проходячи повз побиті внаслідок бойових дій п'ятиповерхівки, ти бачиш суцільний гротеск: чоловіки поруч з жінками готують на імпровізованому мангалі.

Всі люди мають титанічно важкий погляд та виглядають брудними, а виділятись в окупованому місті, ще й не маючи зброї для знищення ворога - ідея максимально провальна, тож я виглядав взагалі як бомж.

Повертаю голову направо і бачу як з-за кущів виїздить ворожий автомобіль з піхотою на борту…

«Беха» завертає в іншу сторону, тож йдемо далі. Біля мого дому все так як і було: повалені стовпи електропередач, спалена вщент машина та чорна від прильоту квартира на 9 поверсі будинку, що за 10 метрів від мого.

Заходячи в квартиру ми наче інтуітивно відчуваємо, що ніби грабуємо власний дім.

Я заходжу в батьківську кімнату, знаю, де у них лежить "солодка заначка", і з почуттям абсолютної впевненості вигрібаю звідти все, що можна потенційно їсти. Згрібаю в пакет весь подарований колись моїм батькам «Вечірній Київ» в 3-х екземплярах та ще якісь коробки цукерок, що завжди просто лежали і їх ніхто і не збирався відкривати. Далі прямую на кухню, відчиняю холодильник та немов бачу ілюстрацію до періоду дефіциту в совку: немає нічого, ми вже все забрали, тож мені треба подивитись, може в шафі - в якій зазвичай зберігали крупи для каш - ще щось залишилось.

Бездумно хапаю все, що можна теоретично приготувати, відчуваю на секунду якесь первісне задоволення, що найближчі дні якщо і помру, то не з голоду.

Поки я методично «обчищаю» свою квартиру, мама щось робить в моїй кімнаті, я кричу їй: " Що ти там робиш?", - і йду до неї.

Те, що я побачив в своїй кімнаті стане моментом, який я бережно кину в мої спогаді: МОЯ МАМА ПОЛИВАЄ КВІТИ.

Моя мама поливає квіти, деякі з яких засипані уламками скла та цегли, що прилетіли в мою кімнату від прямого прильоту в сусідню квартиру.  Поливає зі словами: «Тримайтесь мої хороші, все буде Україна.»

Це була найсильніша картина, яку я бачив за той час. Моя матуся, серед руїн і страху, зберігала віру в майбутнє.

Саме тоді я по-справжньому зрозуміла, наскільки цінним є кожна мить, проведена з близькими. І раптом речі, які раніше здавалися дрібницями, набули зовсім іншого сенсу.

Війна - це велика трагедія, яка торкнулася багатьох сімей. Не оминула вона і нашу.

Смерть близької людини, яку я знала з дитинства, любила і поважала, - це найболючіша втрата. Я втратила не просто дядька, а частинку свого дитинства. Він завжди був для мене прикладом доброти та відданості. Коли одного разу я захворіла і потрапила в лікарню, він першим прийшов на допомогу. Його доброта була безмежною. Він завжди знаходив час, щоб підтримати інших, навіть коли у нього самого були проблеми.

Пригадую його день народження, який це «класний» був день. Ми відпочивали за містом, смажили шашлики, купалися, співали пісні, жартували. Здавалося, що ці безтурботні дні триватимуть вічно. Але життя написало інший сценарій.

 Біль від його загибелі не вщухає, але я вдячна за кожну мить, проведену з ним. Він залишив по собі світлий слід не тільки в моєму серці, а й у серцях багатьох людей.

У такі важкі часи люди повинні підтримувати один одного, а також обов’язково допомагати, коли цього хтось потребує, адже це робить нас більш стійкішими та сильнішими.

Отже, ось такий мій шлях, у всіх людей він різний, але об’єднавшись, ми зможемо вистояти та перемогти у цій війні. Колись усі ми будемо жити в мирі та злагоді.

Дякую усім військовим, які захищають нас!