На початку війни Лілія втратила роботу і почала займатись волонтерством

Я вийшла на роботу о сьомій ранку, і нас всіх відправили додому, бо почалась війна. Я все життя працювала, бо у нас із чоловіком п’ятеро дітей, і він один нас не міг забезпечити. Мені подобалось працювати, але на початку війни ми залишились без роботи. 

Донька моя навчалася в Харкові – їх відправили по домах. Ми поїхали, щоб забрати її додому. Там уже були обстріли, блокпости. Потім нам подзвонили з її університету і запитали, чи ми не можемо приютити в себе дівчат з Маріуполя, які вже не могли повернутися додому. У нас проживали чотири дівчинки як біженки, і ще троє дівчат було з Харкова. 

Коли чоловіка забрали на фронт, я почала займатись волонтерством: збирати потрібне, домовлятись, готувати, винаймати машину. Почала їздити спочатку до чоловіка, а потім уже - по різних бригадах. 

Хлопці дізнались, що ми допомагаємо, і дзвонили родичам, просили допомогти. І ми почали їздити. Передавали від інших людей дещо і те, що самі наготували. 

Ми вдвох із подругою готуємо весь час, практично щодня. Робимо консервацію – кашу з м'ясом, рибу в томаті, шпроти в олії. Квасимо капусту, салати робимо – капуста з буряком. У нас тут жінка робить сухі супи, які можна заварити, за своєю технологією. Вони дуже смачні виходять, ми куштували. Нам громада допомагає, депутати місцеві, і щомісяця я збираю допомогу і вожу хлопцям. З багатьма хлопцями познайомилась, багатьох уже в живих немає. Мої сини всі четверо так і воюють, захищають нас. 

До хлопців їздимо під обстрілами. Буває таке, що заїжджаємо в селище, а там кулі над головою летять. Але ми там в укритті, за якоюсь стіною. Хлопці вже знають, звідки ми приїжджаємо, і говорять, де точка передачі. 

Я ще до війни купила морозильну камеру, щоб фрукти та овочі заморожувати і не закривати салати, бо діти вже пороз'їжджались. А під час війни купила ще одну морозилку, бо в одну в нас усе не влазить. Ми і голубці готуємо, і відбивні робимо, і млинці з сиром та іншими начинками. Ми багато чого готуємо, заморожуємо, а потім дістаємо. Навіть вареники готуємо і заморожуємо. А згодом веземо хлопцям. Для хлопців то щастя. 

У мене колись водій запитав: «Лілю, у вас хворе серце, а ви цим займаєтесь. Для чого?» А я відповіла: «Можливо, я так перед Богом відмолюю своїх хлопців. Щоб мої сини були живі, я допомагаю іншим хлопцям трішки покращити їхнє життя». Це дуже важко. Я працювала кухарем у дитячому садочку, трудилася в колгоспі у їдальні, де в нас було по 500-700 чоловік – і нас тільки двоє кухарів. Хтось щось підказав, хтось зі знайомих робив у Польщі на заводі  таку заморозку. А щось ми з інтернету взяли, подивились, як ті каші робляться. Відразу спробували, посмакували, а потім почали готувати хлопцям. 

Збираємо банки півлітрові, кришки. Поки що баночки не купували, нам люди зносять. Ті хлопці, до яких ми заїжджаємо, вже знають і готують баночки порожні. Хоч і брудні, але повертають нам, тому що баночок не вистачає. 

Ми цього разу відвезли більше 400 баночок домашньої консервації, яку приготували. Закривали ціле літо. 

Хотілось би, звісно, більше допомогти хлопцям, але наші фінанси не дозволяють. Ми не можемо придбати тепловізори, навушники, генератори. А от якийсь дріб'язок маємо змогу придбати: устілки, термохімічні грілки, газові балончики, вологі серветки – те, що необхідно в господарстві і для їхнього проживання. Ми намагаємося хлопцям хоча б спростити побут. Є волонтери, які допомагають машини ремонтувати чи діставати амуніцію, каремати і багато чого іншого. А ми не в змозі. У мене немає такої фінансової підтримки. Переважно скидають кошти лише знайомі і друзі. У кожного є свій штаб підтримки, так би мовити.

Я хочу, щоб усі мої діти приїхали додому, хоча вони вже зі мною не проживали до війни. Усі повиростали, пороз'їжджались. Вже онучки та онуки в школу ходять. Ми завжди так дружно жили! На всі свята з'їжджалися. Вони є на всіх відео, на фото сімейних. У нас була наче своя футбольна команда. Городи на зиму ми засіяли, вони приїхали – і зійшлася грати у футбол вся сім'я: дівчата, хлопці, невістки та онуки. Ми грали у футбол на цьому полі. У мене навіть відео є. 

Якби в нас був бус, можна було б чоловікові сісти за кермо і взяти ще одного водія, ми б його знайшли – і тоді б їздили тією машиною. Нам допомагають із пальним наші фермери місцеві, підприємці. Вони дають нам дизель, а ми ще платимо за прокат авто приблизно п’ять тисяч гривень. А на них же можна було б купити устілки, грілки чи ще щось. Свою машину ми продали, коли мені сказали, що потрібна операція на серці, щоб мати кошти на операцію. Тож тепер у нас машини немає.