Гуляк Єлизавета, 8 клас
Хорольський навчально-виховний комплекс
Вчитель, що надихнув на написання есе: Моршна Світлана Олександрівна

Війна. Моя історія

Я Ліза. Дівчинка, що жила в селі Полтавка, яке знаходиться у Костянтинівському районі на Донеччині. Воно дуже мальовниче, зелене, затишне. Навколо нього водять давній хоровод три ставочки: один великий, куди влітку всі ходять плавати та засмагати, а два маленькі, що надзвичайно романтично прикрашають нашу Полтавку. Тут я провела дитинство, ходила до дитячого садка, з яким повʼязані мої найкращі спогади. Є біля села і водограй, що був нашим з подругою найкращим місцем відпочинку. Мешкала я там з бабусею, дідусем, прабабусею і татусем. У лютому 2022 року мені було 12 років. Я ходила до школи та навіть не підозрювала, як зміниться моє життя через місяць…

Увечері 22 лютого дізналась з інтернету, що буде війна. Справжня війна! Тоді я в це не повірила та думала, що то, як часто буває, неправда.

Наступного дня до мене приїхали мої дві двоюрідні сестри: молодша Крістіна, якій тоді було 8 років, та старша - Ніка, якій 13. До війни вони жили зі своїми батьками в місті Краматорську. Мій дядько привіз дівчат, а сам поїхав з тіткою додому працювати. Ми дуже часто до війни бачились. Вони приїжджали щомісяця та на кожне свято до нас у гості, ми були справжньою дружною родиною.

Мій наступний ранок почався як завжди. Я прокинулась, зібралася до школи, але вже коли виходила, бабусі зателефонувала мати моєї однокласниці та сказала, що чула вибухи. Тоді ми прочитали, що почалися ті події, які прабабусі та дідусі сподівались ніколи знову не побачити. Почався жах, який не побажаєш пережити нікому. Настали страшні дні для України. Почалася війна…

Моя матуся ще в 2020 році вступила в ряди ЗСУ, тому я дуже хвилювалася, чи з нею все гаразд? Телефоном почула від неї кілька слів: «Не хвилюйся, доню. Все буде добре!»

Через декілька днів, зібравши всі речі, до нас приїхала моя тітонька Надя та дядько Максим. У березні ми всі разом міркували, що робити і як далі діяти. Мої батьки, порадившись, вирішили, що я маю поїхати разом зі своєю тітонькою Надією та дядьком Максимом подалі від небезпеки.

Я не хвилювалася, бо їхала з рідними людьми, двоюрідними сестричками, до того ж ми сподівалися, що це ненадовго. Закінчували навчальний рік дистанційно, було не дуже зручно, але ми бачили, що зараз так треба. Пройшло три місяці, зрозуміли, що нам потрібно шукати інший дім. Активні пошуки привели нас у Дніпро, а через декілька тижнів ми знайшли дім у Хоролі.

Було літо: співали пташки, скрізь було зелено і тепло. Але я почала дуже сумувати за своїми батьками. Тітонька навіть сказала, що в мене серйозні ознаки діпресії. У серпні мені випала нагода поїхати додому, у Полтавку. Моїм щасливим емоціям не було меж, бо ніщо не замінить рідного села, подвірʼя, рідної кімнати. Тепла, затишна, домашня обстановка, смачнющий бабусин обід, тихі дідусеві розмови та перегляд фільмів з татусем - це справжнє щастя! …Прабабуся моя пішла в засвіти 1 червня (вона хотіла, щоб її життя закінчилося влітку, так це й сталося). Мені було дуже сумно саме тому, що я не змогла попрощатися із нею за життя.

Швидко минуло літо, прийшов час повертатися в Полтавську область у маленьке містечко Хорол. Звісно, не хотілось, але потрібно було залишати свою домівку. Останні ночі я дуже плакала, бо в мене розривалась душа від цього. Мій дім - моє сердце, та чим далі від нього, тим болючіше мені…

Повернувшись у Хорол, батьки Ніки вирішили, що нам треба ходити в нову школу. Ми з сестрами дуже хотіли нового спілкування з однолітками, тому з радістю пристали на цю пропозицію. Не знаю, що тоді відчувала Ніка, але мені здалося, що новий клас дуже тихий. У Степанівській школі на Донеччині у моєму класі було 18 учнів: дружніх, гамірливих, веселих…У Хорольскому НВК клас був не великий, тихий, спокійний. Мене прийняли у новий колектив добре. Усі намагалися допомогти адаптуватися на новому місці. І вчителі у цій школі теж хороші. Я старанно вчилася, щоб мої батьки не хвилювалися за мене та пишалися моїми досягненнями. Також я потоваришувала з однокласниками Ніки, усі вони добрі, щирі та відкриті однолітки.

Напередодні літніх канікул ми з тіткою, дядьком та сестрами вирішили зробити бабусі сюрприз на її день народження: приїхали без попередження. Тут, у рідному селі, я дихала на повні груди, усе було таким до щему у серці рідним! Після довгої розлуки з рідним краєм, я придумала таємний план, як залишитися влітку на Донеччині. Знаю, що тоді вчинила не правильно, трошки необачно, але мене зрозуміють ті, хто змушений був втікати від війни з рідної домівки. У рішенні залишитися мене підтримав тато, він сказав про це родині, та, звісно, така ідея сподобалась не всім, бо хвилювалися за мене, бо іноді відгомін війни було чути і у нашій Полтавці. Але я стояла на своєму! Характер такий... Так літні канікули я провела вдома, і планую наступного літа також бути на Донеччині (чим би мені не прийшлось пожертвувати заради цього).

На початку літа в мене була ще одна втрата - наш собака Валет. Тато приніс його цуценям, коли ще й сам був підлітком. Отож Валет ріс разом із татом і бачив мене ще маленькою. Він був дуже старий, і коли я дізналась, що жити йому залишилось небагато, то дуже плакала, мені було дуже погано. Я не хотіла, щоб Валет ішов від нас. Не стало нашого чотирилапого друга ще в серпні, але розповіли мені про це нещодавно, бо знали, як я буду хвилюватися, як важко мені буде прийняти цю втрату…

Але були для мене цьогоріч і щасливі хвилини: свій чотирнадцятий день народження я зустріла з батьками Ніки, бабусею та дідусем. Величезні вітання приймала я від батьків з Донеччини, моїх друзів з Хорола.

У моєї мами дуже багато справ, тому ми бачимося раз у півроку, але спілкуємося щодня. За цей час вона багато чого досягла: розпочала свою службу простим солдатом, а зараз молодший сержант. Я нею пишаюсь! Вона серед воїнів ЗСУ захищає нашу країну і дає нам можливість навчатися, жити і не хвилюватися.

З початком війни наша країна обʼєдналася, стала одним цілим у боротьбі з ворогом. У цей важкий час кожен громадянин хоче допомогти воїнам ЗСУ боронити рідну землю, вигнати російський заброд з наших міст і сіл. Ми віримо в наших мужніх захисників! Просимо сили небесні допомогти нашим ЗСУ здобути Перемогу!

Хочу сказати: «Дякую кожному українському воїну за можливість щовечора зателефонувати татові, почути голос мами, за мій сьогоднішній день, за віру в завтрашній, за мрію жити у вільний Україні!».

Так, я зараз не чую вибухів, живу, навчаюся, радію, іноді сумую і плачу, але хочу повернутися у рідну Полтавку на Донеччину, бо тільки там я можу бути по-справжньому щасливою! Там,у рідному краї, під мирним, українським небом!