Півторак Дар'я, група 1м/с Б (9), Черкаська медична академія

Вчитель, що надихнув на написання — Шатило Світлана Сергіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Таким теплим здавався мені ранок 24 лютого, сонячне промінце гріло моє обличчя, мама готувала мені сніданок. Я мріяла про “своє завтра”, але “війна” постукала у наші домівки, вона кричала з екранів, її звуки розривали нам майбутнє. В одну мить “завтра” перетворилося на “сьогодні”.

Я, як і багато тисяч дітей стали жертвами цієї війни.

Щодня, щогодини з України вивозять на чужу територію сотні, тисячі дітей. Ніхто ніколи не дізнається всієї правди про долю маленьких українців.

Вони втрачають свою ідентичність, з них змивають їхню національну свідомість. В одну секунду ми стали дорослими, нам довелося ними стати. Очі дітей після побачених зруйнованих міст, які горять в пекельному вогні, чорні стовпи диму закрили світло – це все наше сьогодні.

Був один звичайний хлопчик, який мріяв про велосипед, який любив маму і маленьких сестер. Про його історію я почула зовсім випадково.

“Я став оберегом для своїх сестер“ – сказав він, - і сльози капали на мікрофон, а листочок тремтів у його руках. Моя мама вмерла на моїх руках. Вона постійно повторювала: “Все буде добре”.

Так раптово війна забрала його рідну людину і змусила стати дорослим, змусила забути про свої мрії.

Маленький Тимур разом, з мамою евакуювались, виїзджали з окупації. Чоловік довгих п’ять днів не знав, чи зуміли вони виїхати. А потім страшна правда – колону, в якій вони їхали розстріляли із кулемета.

Таких історій безліч, вони більше ніколи не матимуть майбутнього, тому ми з вами маємо жити заради них.

Що ж до мене – то я теж живу у війні. Мій шлях тільки починається. Моє місто, як і інші села та містечка сподіваються, що у нас буде “завтра”. Що сирени більше не будуть лунати, що спокій прийде, і тиша запанує, а спів пташок стане голоснішим!