Максим Веремій, 9-А клас, Ліцей №306 Деснянського району міста Києва

На написання есе надихнула завідувачка відділення суспільних комунікацій Київської МАН - Сухомлин Ольга Юріївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Звичний для мене світ зламався 24 лютого 2022 року. У цей день я вперше в житті зрозумів, що він уже ніколи не буде таким, як раніше. Я і моя країна назавжди змінилися. Відтоді ми всі по-іншому любимо і ненавидимо, радіємо і сумуємо, віримо і зневірюємося, адже нам довелося зіткнутися з чимось, чому байдуже, хто ти, скільки тобі років і якого ти походження.

І це щось – повномасштабна війна.

Восени 2022 року, коли росія почала масовані обстріли енергетичної інфраструктури, я зі своїми батьками був удома, в Києві. Я ніколи не забуду той важкий час: тоді я по-справжньому відчув, що таке біль, виснаження і спустошення.

Кожен новий день починався новинами про загиблих від нічних атак, а закінчувався вимкненнями світла. Це тиснуло й не давало надії на краще.

Здавалося, що після темної ночі ніколи не настане світанок. Пригадую, як щовечора запалював у себе в кімнаті свічки й танцював під улюблені пісні. Це було щось, що допомагало вистояти у тій важкій реальності.

У перший, незвично теплий, тиждень 2023 року моя мама зненацька запропонувала мені дати інтерв’ю норвезькому журналісту, який писав про Україну та українців для тамтешнього молодіжного видання Aftenposten Junior. З ним нас звів ще один журналіст із Норвегії, Крістіан, з яким мама була давно знайома. Я мав дати відповіді на кілька запитань, які стосувалися нашого життя під час війни: як ми навчаємося, гуляємо і проводимо вільний час, що найбільше змінилося з 24 лютого 2022 року. І, хоч розповідати дуже багато було й не потрібно, я усе одно не зміг дати коротких відповідей.

Мені хотілося розповісти все про свої переживання, про біль, смуток за старим життям; про гнів і ненависть на росіян, які крали й крадуть мої найкращі роки, бо скільки б часу не минуло, навіть у найтепліших спогадах завжди відчуватиметься гіркий присмак війни.

З кожним реченням, написаним для інтерв’ю, я рефлексував усе пережите за рік повномасштабного вторгнення. Я раптом усвідомив, скільки всього ми пройшли разом як країна та як нація і що про це має знати весь світ.

Те інтерв’ю стало чимось, що дозволило мені подивитися на наші життя збоку. Воно дало мені зрозуміти, що ми не одні в цій страшній реальності. Що по всьому світу є стільки неймовірних людей, які захоплюються, надихаються і вірять у країну, яку ми з любов’ю називаємо ненькою. Україна стала не лише символом мужності, незламності та стійкості, вона ще й подала приклад багатьом людям з усіх куточків планети. В мене з’явилося, у хорошому сенсі, відчуття гордості, адже я частина цієї спільноти і я пишаюся бути українцем. І це саме те, що мені тоді потрібно було відчути.

Відтоді моє життя справді змінилося. Та розмова залишила великий відбиток на моєму психологічному стані й на моїй особистості. У мене з’явилося багато нових друзів, я зміг відволіктися від реалій війни, знайшов нові захоплення й хобі.

Я зрозумів, що, хоч наше сьогодення жахливе, з ним можна працювати й рухатися далі всупереч усьому.

Відтоді я підтримую зв’язок із Крістіаном. Він переймається тим, як справи у мене та моєї родини, особливо після важких ночей з обстрілами. Я дізнався, що він був в Україні у 2014 році: їздив у зону бойових дій, знімав репортажі, збирав історії місцевих мешканців. Мені було надзвичайно приємно розуміти, що після стількох років російсько-української війни іноземцям досі не байдужі ми й наша доля.

Зараз Крістіан пише книжку про Україну та українців, їхні життя в часи війни і для цього йому була потрібна жива розмова. Тому у 2024 році ми вперше побачилися особисто в Києві.

Я з неймовірним теплом згадую ту розмову, адже якраз у той момент я відчув, наскільки я і моя країна змінилися з часів першого інтерв’ю: ми стали сильнішими, хоробрішими. Наша розмова стосувалася не лише війни: це був дуже щирий діалог і про навчання, і про подорожі, і про життя в Норвегії. Потім ми ще спілкувалися на початку цього року – я запропонував зустрітися в моїй улюбленій кав’ярні в центрі Києва. Пам‘ятаю, перші слова журналіста під час нашої зустрічі були про те, як там атмосферно і які в Києві гарні люди. І тоді я зрозумів: усе це недарма. Бо кожен із нас сильний, прекрасний, незалежний.

Ця людина зробила величезний внесок у моє життя під час повномасштабної війни. Спілкування з Крістіаном неймовірно допомогло в той час, коли мені було важко. Я щиро йому за це вдячний і сподіваюся, що ми назавжди залишимося гарними знайомими. І одного дня я дам йому інтерв’ю, в якому скажу: «Моя країна перемогла». Слава Україні!