Анастасія Салі, 9 клас, Долинський ліцей Ренійської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Куртєва Олена Петрівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

У житті бувають моменти, коли здається, що тобі зовсім не потрібна присутність інших людей. Сам у своїх думках, страхах, болю. Ти переконуєш себе: «Мені не потрібна чиясь увага чи підтримка, я й сам впораюся», але насправді — саме допомога з боку може перевернути твоє життя з ніг на голову. Таку допомогу надали й мені, і я досі безмежно вдячна всесвіту за це.

Ні для кого не секрет, що життя може бути дуже важким. Був період у моєму житті, коли здавалося, що все розпадається на частини. Мене переслідувало відчуття, ніби я ніколи не знайду свого місця в цьому світі. Я шукала сенс, але знаходила лише тишу і страх. Здавалося, що я тону, та ніхто цього не помічає.

Найстрашніше — я ніколи не просила про допомогу. «Все одно ніхто мене не зрозуміє, навіщо ще й інших обтяжувати своїми проблемами?» — думала я. І тому мовчала.

Усе навколо здавалося мені сірим. Дні були монотонними, безбарвними. Я лягала спати й прокидалася з порожнечею в грудях. Уникала розмов із сім’єю, ні з ким не ділилася, часто зникала й закривалася у своїй кімнаті. Куди б я не йшла, я постійно шукала свій сенс. Моя голова розривалася від кількості думок, яких з кожною секундою ставало все більше: «А навіщо взагалі все це? Що змінюється від того, що я існую?»

Я з великими труднощами засинала. Довго не могла вгамувати серце через відчуття, що завтра нічим не відрізнятиметься від низки сірих, однакових днів. Страх не відпускав, апатія душила з кожним днем усе сильніше.

Це був дуже важкий період, про який мені й досі боляче згадувати. Але дещо допомогло мені вибратися. Знайти світло у нескінченній темряві, яка тоді мене огортала. Я досі пам’ятаю, що відчула в той момент. Це був перший раз, коли я по-справжньому відкрилася комусь.

Теплого весняного вечора я вийшла з дому — навіть уже не пам’ятаю чому. Мені просто набридло сидіти у своїй кімнаті. Повітря там здавалося затхлим, ніби всі думки, які не давали мені спокою, набули форми й чекали на мене там, аби продовжити мучити. Я й досі безмежно щаслива, що тоді вирішила вийти.

Прогулюючись вулицею, я спостерігала за світом навколо. Яким би сірим він мені не здавався, я завжди любила помічати деталі — навіть найменші й найнепомітніші речі. І ось, прогулюючись, я опинилася біля берега озера. Сонце підсвічувало воду, створюючи неймовірний золотавий відблиск, але мою увагу привернуло інше. На невеликому пледі, згорнувшись клубочком, спав білий кіт. Це був білосніжний, неймовірно красивий кіт — мені аж захотілося підійти й погладити його. Він був, немов промінь світла, що змусив мене вперше за довгий час відчути щось, крім тривоги та ненависті до себе.

— Красивий, правда?

Я здригнулася від несподіванки. Переді мною, усміхаючись, стояла дівчина.

Я невпевнено кивнула. Після місяців без спілкування з людьми я вже не знала, як із ними поводитися.

Здається, щось у моєму обличчі видало мій стан. Дівчина м’яко запитала:

— У тебе все добре?

Я автоматично відповіла:

— Так, просто втомилася.

Вона подивилася на мене з ніжністю. У її погляді було щось справжнє, щось, що зламало мою внутрішню броню. Вона була справжньою.

Деякий час ми просто мовчали. Вона залишалася поруч. А потім тихо сказала:

— Я бачу, що щось не так. Якщо хочеш поговорити — я тут.

І тоді я не витримала. Скільки себе пам’ятаю, я ніколи так не плакала. Це були не істерикуваті сльози, вони просто текли — одна за одною.

Я не розповіла їй усього — тоді не змогла. Але те, що вона не відвернулася, не пішла, просто залишилася поруч — стало моїм порятунком.

Пізніше вона провела мене додому, купила пляшку води, заспокоїла. І перед тим, як ми розійшлися, просто обійняла мене — без жодних слів. І саме тоді я помітила: її волосся було білосніжним.

Наступного дня ми зустрілися знову. І поговорили. Про життя, про втому, про страхи. Вона уважно слухала мене. І саме тоді я вперше за довгий час відчула, що я — не одна. Що навіть коли здається, ніби весь світ проти тебе — завжди знайдеться хтось, хто побачить тебе й розжене темряву. Вона не вирішила мої проблеми, але її підтримка змінила все. Дівчина пояснила мені, як важливо не боятися просити про допомогу, відкриватися людям. Що я маю право на слабкість. Що звертатися по допомогу — не соромно, а сміливо.

Відтоді я почала потроху, крок за кроком, повертатися до себе. Вперше за довгий час я відчула, що можу дихати. Я почала більше спілкуватися з людьми, повертати в свій світ утрачені барви. Щодня я помічала щось нове. Життя перестало здаватися мені вироком.

Цей випадок, ця щира допомога — назавжди в моєму серці. Я часто поверталася до того озера й думала: «А що було б, якби я тоді залишилася вдома?» Можливо, я ще довго б тонула в тиші. А можливо — так і не вибралася б зовсім.

Відтоді я зрозуміла: допомога не завжди виглядає як геройство. Це може бути слово, обійми, погляд. Іноді найбільше спасіння — коли тебе просто слухають. Без осуду. Без пафосу.

Цей випадок доводить, наскільки важливо просити про допомогу. Саме вона може змінити весь твій світ, відкрити серце.

Я вдячна всесвіту за те, що тоді, у найтемніший момент мого життя, мені простягнули руку. Це повернуло мене до життя. Змусило знову дихати на повні груди й дало сили стати такою ж людиною для когось іншого.