До войни жили, як і всі пенсіонери, хто як міг. 

Все началося в п’ятнадцять мінут п’ятого або в п’ять часов. Без палки ноги ж погано ходять, я в погребі очутилася. А там нічого не було, тільки одіялом байковим застелене. Ще внуку кажу: «Витягни одіяло». І я спалила його. Там стояла алюмінієва каструля, я на ній просиділа в погребі з чотирьох до чотирьох.

Чула як стріляли, отам біля школи ті наступали, ті одступали. Ото в погребі сиділа й все чула – гільзи тут на площадці літали. Чотири вікна міняла, в коридорі пуля у вікно попала, в шифонер і на кроваті була пулька. І тут вікно у веранді – пуля в коридорі лежить більша. В основному вікна [постраждали] і криша. Але хто його мінять буде?

Я спочатку тут була, а потом до сестри в Устиновку їздила. У мене, якби це сказать, може це на нервах, ноги відмовили, викривлення суглоба і нога викривилася й тягнула м’яз. Я не могла на ноги стати. До сестри їздила, лікувалася. В гостях добре, але треба додому. Так прийшлося, що заболіла, а хто буде тут?

У Мар’їнці, так получилося, що біля мене нема сусідів і я сама. От мій район, де адміністрація, Дом піонерів і вокруг всі виїхали і я сама тут, по сей день сусіди не живуть, там не живуть, там не живуть.

Виїжджала з Мар’їнки, то дочка машину нанімала. Дядько приїхав і мене забрав, я сама не могла їхати, машина приїжджала із Курахово.

Цілий день тоді в підвалі була. А ще встала, калітка закрита була, а телефон на дивані забула. Дочка дзвонить – нема нікого. Вона подзвонила до сусідів. Ті прийшли, а я кажу: «Я в підвалі». Сергія попросила, він мені тепле одіяло в підвал скинув.

Моя хата згоріла ще в перші дні війни

Люди боялися. Але ми вже привикли. Ми якраз в центрі, а більше стріляли де совхоз, я там раніше жила. Але тієї хати, де я жила, вже немає, її розбили, там все згоріло. Я зараз живу в маминій хаті. Якраз моя хата була перша, в перві дні війни згоріло все, розбомбили. По телевізору колись показували вулицю Леніна, туди дальше, а то так і не взнали б.

Тепер здоров’я немає. Я живу сама. Давали помощь нам. У мене ще й дотепер та тушонка стоїть. Вермішель давали, бутилку олії, кашу. Конєшно, це була підтримка для нас.

Раніше якось вийдеш на вулицю, дітвора була, подзвониш і попросиш, щоб у магазин мені сходили. А зараз біля мене пустий дом. Зараз до мене із совбезу ходить допомагає Алла – дочка ходила просила. Два дні приходить, у вівторок і п’ятницю. Вона мені й хліба купить і якихось костєй. Я прошу її поли протерти.

Брат буває часом дзвонить. Він з Петровки виїхав у Львів і питає: «У вас стріляли?» А я йому чесно кажу: «Вітя, я і не знаю. Я вже й не прислухаюся». Уже якось по барабану на все. Буває, подзвонюю, сусідів питаю. Кажуть: «Стріляли». То оттуда, то оттуда гахкають. 

У кого батьки є, у кого пенсія, то так. А молоді? В Марїнці ні роботи, нічого немає. Тут живуть одні пенсіонери.