Стріонов Богдан, учень 9-Б класу Олександрівської гімназії Запорізької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе: Рязанова Ольга Станіславівна

"Війна! Моя історія"

Чи зможу знов посміхнутись та зрозуміти, чому я живу? Чи можна знайти той бажаний мир у лоні війни? Чи Бог нас чує? Не знаю. Кожна людина вимірює життя самостійно визначеними цінностями, відчуває щастя чи горе власним мірилом, має свої винагороди, призначає особисті покарання. І те, чи відповість Бог на наші молитви, великою мірою залежить теж тільки від нас.

На небі ані хмаринки, скрізь тишу й спокій чути сміх дітей, які заходять до під’їзду. Батьки зустрічають їх обіймами, всі сідають за великий родинний стіл… Щастя й затишок пронизують повітря, воно аж смакує в цій сімейній благості. І раптом… свист і шурхотіння, гул і вибух!! Рвуть, ріжуть, криваво розривають буденність життя. Навкруги безмежна мла, десь із глибини серця чую зворушливий спів янголів. Це вони на крилах підіймають у захмарну висоту душі, що не прожили життя, душі моїх близьких та найдорожчих - маленьких друзів, що ще не кохали й не раділи, не захоплювались і не сумували. Моя скалічена душа питає: «Як, убивце, радісно тобі? За що? Ми ж вам поганого нічого не робили. Невже ви народились для війни, для руйнування, ненависті й люті. Життям ви нашим хочете здобути слави? Що може виправдати тисячі загублених життів?»

Моя душа одна на дні, спустошена, розгублена, нестерпний біль її руйнує, псує життя, яке для чогось залишене саме мені. Дивлюся навкруги, мій зір вбачає тільки жахіття війни! Моторошний свист ракет і страшні вибухи; зруйновані міста й екосистеми; налякані люди, які відчайдушно потребують безпеки; окупація й полон у нелюдських умовах; поранені й понівечені люди; матері й сестри, які оплакують своїх синів, братів і чоловіків; горе, крики, сум і журба. Війна – це смерть і страждання. Війна огидна моєму розумові, бо люди народжуються для любові, нормальна розсудлива особистість ніколи не піде зброєю проти собі подібних.

Минає час, а пекельний біль той не вщухає. Стою я з квітами в пластмасовій руці біля могили батька, матері й друзів і молю: «Боже милий, смуток мій згаси». І прокидається душа, наполовину мертва, і починає повільно й мляво ворушитися. Та, несучи той біль із собою, нутро моє спалахує іскрою й розгоряється там полум’я помсти до тих загарбників огидних. Згорає навіть те каміння, що на серці. І ціль з`являється чітка і ясна. Наразі бачу лише незламність та героїзм українських людей, що мужньо захищають рідну землю від лютого ворога. Приходить розуміння, що війна не тільки руйнує, а й згуртовує народ, об’єднує в єдиному пориві проти спільного ворога.

Я буду жити, бо мені так дАно. І мир не знайшовши в собі, спробую віднайти для інших.