Васильєва Тетяна, вчитель, Лиманський ліцей №2 Лиманської міської ради

"1000 днів війни. Мій шлях"

Я ллю рядки на папір (але плакати собі не дозволяю), лише думки швидкоплинні крокують попереду. Тяжкі роки випробувань українського народу, який страждає від агресії сусіда не одне століття, мені здавалися якимись далекими історичними подіями, які я, як учителька, подавала учням на уроках літератури…

І ось вона — страшна реальність нашого сьогодення. Мого урівноваженого життя немає...

П’ятдесят найщасливіших років квітучого життя (тепер я це ох як глибоко розумію) руснявський каток «асвабадітєлєй» укатав у землю назавжди. До останнього не вірилося й не хотілося вірити в таку нелюдську війну в ХХІ столітті. Моє маленьке село з освіжаючою назвою Ставки повільно помирало. Згоріла рідна хата, розбито вщент усе обійстя, а нам, рятуючись, треба було їхати спочатку до Польщі.

Я, донька й двоє онуків — усі разом сім місяців доводили, що зможемо перебороти тугу за рідною землею, за любими людьми, бо вдома залишилися наші чоловіки та моя старенька матуся.

Донечка тяжко працювала на заводі по 12 годин, щоб оплатити проживання й харчування, а я була з маленькими хлопчаками й працювала онлайн у своїй школі — бо навчальний рік треба було завершити. А далі? Моя школа — наш освітній і культурний осередок села — загинула. Як і більшість забудов місцевості. Їй було лише тридцять. Прекрасна нова будова, якою не встигли натішитися ставчани…

І ось — нарешті дорога додому. Ні, ми не змогли перебороти ту жагучу любов до рідної землі. Не поїхали до Німеччини, як зробили багато хто. Повернутися на Донеччину не судилося.

Зупинилися на Рівненщині — там народилася й жила до 18 років моя мама, яка свого часу вирушила на Донеччину на заробітки, познайомилася з батьком, створила сім’ю, виростила трьох дітей. І прожила там усе життя — поки нас не вигнала русня. Добре, що тато не дожив до цього жахіття.

Я в Україні! Ми з рідними об’єдналися після семи місяців — це були найтяжчі місяці випробувань на все. Я щаслива вже тільки від того, що на українській землі, чую рідну мову. Не можу наговоритися з продавчинею в магазині — в перший день повернення. Так пізнається любов до рідного слова: хоч як би ми виховували покоління за поколінням — треба пережити брак, щоб знати ціну.

Маленька Батьківщино! Кричу за тисячу кілометрів про свою любов і розумію: я не маю змоги повернутися.

Тепер надзвичайно щиро розумію біду чорнобильців, які в одну мить залишилися без усього у 1986-му. А ще — переселенців 2014 року, що приїхали до нас, на Лиманщину. Хочу, щоб співчували не лише ті, хто пройшов через пекло, а й просто добрі душі.

Нам пощастило: на Рівненщині ми зустріли небайдужих, щирих людей. Два роки винаймали житло — доки господиня не сказала, що продаватиме дім. І це підштовхнуло нас замислитися: а де жити далі? Назад вороття немає — шукаймо тут. Придбали хатинку, доклали зусиль, упорядкували. І тепер маємо дах над головою.

Поруч зі мною — матуся й хворий брат. Усім вистачило місця. А на Донеччині, в уцілілій хаті — наші хлопчики-охоронці. Тяжко їм там стримувати ворога, але Лиманщина тримається. Багато моїх земляків чекають повернення. Вірять. І я вірю.

Все буде Україна! Слава Україні! Героям слава! Пишу з величезною вірою у світле майбутнє. У єдину непоборну неньку. У її повернення до кордонів 1991 року.

Моя Донеччина була, є і буде Україною.