Удовенко Мирослава, 11 клас, Часовоярський опорний заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №17 Часовоярської міської ради Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лаптінова Ольга Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни — це не лише цифри, це моє особисте переживання та перетин шляхів смерті та надії. Історія, що розгортається переді мною, заповнена образами страху та мужності, безсонних ночей і переживань, які змінюють погляд на життя.

Перший рік війни був дуже страшним для мене: постійні переживання, паніка населення, обстріли, виїзд людей за кордони, страшні новини.

Зі своєю родиною я залишалася в рідному місті дуже довго , аж до самих складних умов для проживання. Останньою краплею стало те, що моя бабуся залишилась без вікон після чергового обстрілу. Попереду була зима; проживати в квартирі, де дуже холодно, чекати чергових обстрілів, або жити в підвалах та дихати пилом і сирістью - самогубство. Тому ми виїхали з рідного міста до Полтави.

У Полтаві ми прожили приблизно два місяці та вирішили переїхати до Одеси. Таке рішення наша родина прийняла через те, що у Полтаві не було роботи, приймати переселенців ніхто не хотів.

Перші місяці три, коли ми переїхали до Одеси, було складно. Треба було знову звикати до нового міста, до нових умов та правил. Через певний час батьки знайшли роботу, я через соцмережі знайшла дівчинку, яка познайомила мене з компанією, де були дуже приємні одесити з гарним (що для мене є важливим) почуттям гумору. Стало набагато легше перебувати не в рідному містечку. Але тут як і в Донецькій області також були обстріли та повітряні тревоги. Моя сім’я дотримувалась усіх правил при таких ситуаціях, тому пережити обстріли було не так важко фізично аніж морально.

На даний час я так і проживаю в Одесі. За майже два роки у чужому місті я зрозуміла, що для того, щоб легше адаптуватися до нового життя, поряд повинні бути люди, які підтримають тебе та нададуть необхідну допомогу. 

Я безмежно вдячна одеситам, які стали моїми новими друзями, не залишили мене та мою родину насамоті з проблемами переселенця. Завдяки таким людям я зрозуміла, що бути переселенцем - це не ганебний вирок, що попри важкий час завжди можна знайти позитивні моменти в житті. 

Хоча рідного міста вже майже немає і проживати в ньому, скоріш за все, ще довгі роки буде неможливо, я з легкістю можу сказати, що знайти свій дім можна скрізь по Україні, наскільки би це не було морально важко.

Зупинятися на місці не треба, завдяки своєму досвіду переселенця можу поділитись такою фразою яку мені сказав один волонтер: «Живи тут та зараз, а що буде далі - це не важливо, цінуй кожну мить поки ти живеш і бери від життя тільки позитивне». Україна переможе!