Войтик Катерина, 10 клас, Геройський ліцей Чулаківської сільської ради Скадовського району Херсонської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Фалєєва Наталія Олександріна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мій життєвий шлях розпочався в мальовничій Херсонській області, де я жила разом зі своєю родиною. Ми мали звичне життя, сповнене тепла та радості, але все це змінилося в одну мить, коли розпочалося повномасштабне вторгнення.

Деякий час ми залишалися вдома, намагалися якось жити.

Одного дня до нашого села заїхало багато ворожої техніки, і озброєні  військові почали перевіряти кожен двір, вони заходили до кожної хати. Мені було дуже страшно,  у вікно було видно, як мимо мого двору їздили великі військові машини з кулеметниками. Я дуже переживала і весь час чекала, що ось-ось військові зайдуть до нас до хати.

Мої руки і ноги тремтіли, а серце просто вилітало з грудей. Та все ж таки я намагалася бути спокійною.

Згодом ми зрозуміли, що більше не зможемо залишатися вдома, і разом із мамою / вирушили у невідомість. Ми тікали через воду з Кінбурнської коси до Очакова, залишаючи все, що було нам дорогим.

У той момент мене переповнювало почуття страху та хвилювання за своїх рідних, які залишалися вдома.

Невдовзі почалися нові випробування: мого тата та дядька забрали в полон. Ми не знали, де вони знаходяться, зв’язку з ними не було. Але ми знали, що їхнє перебування там було жорстоким, і ця невідомість приносила нам неймовірний біль. Кожен день чекання здавався вічністю, але ми не втрачали надію на те, що вони повернуться.

І ось, нарешті, чудо сталося – батька та дядька  відпустили, і вони змогли переправитися до нас. Це було найбільшим полегшенням та радістю для нас на той час.  Але інші випробування ще чекали попереду.

Найболючішою втратою для мене стала смерть моєї бабусі. Вона загинула, підірвавшись на міні, коли разом із моїм дядьком намагалася евакуюватися. Дядькові пощастило вижити, але він був серйозно поранений і зараз проходить лікування. Цей момент став однією з найгірших сторінок у моєму житті, і жодні слова не зможуть описати того болю, який я відчула тоді.

Інша моя бабуся теж потрапила в полон.  

Її забрали з дому і тримали у холодному сараї, без їжі та води, і лише чудо дозволило їй пережити цей жах. Це був тяжкий удар для всієї нашої родини, адже думка про те, що хтось із близьких переживає такі випробування, розриває серце.

Ще одним ударом став снаряд, який влучив в будинок моєї покійної бабусі.

Колись у цьому будинку завжди панувала атмосфера любові та тепла, і в одну мить усе це було зруйновано. Мого дідуся, який перебував у будинку, було поранено, і від цього серце стискалося ще більше.

Тяжкою для мене стала новина про смерть моєї прабабусі, яка залишилась вдома.

Вона виховувала мене змалечку, передаючи свою мудрість і любов, завжди повторюючи, що найстрашніше в житті – це війна.  Я досі чую її слова, які, на жаль, стали страшною реальністю.

Востаннє я бачила її, коли залишала рідний дім, і цієї миті  я ніколи не забуду.

Окрім цього, моя школа, мій другий дім, у якій я провела найкращі роки свого життя, була зруйнована. Це місце завжди залишалося для мене символом дитинства, дружби та безтурботності. Тепер від нього залишилися лише руїни, але пам'ять про ті щасливі часи залишиться в моєму серці назавжди.

Мій рідний дім, моє село, все ще залишається в окупації, і це постійно нагадує про те, що війна продовжує руйнувати життя людей.

Кожна мить цих 1000 днів була сповнена болю, втрат і боротьби за виживання під постійними тривогами та обстрілами. Але попри всі ці випробування, я навчилася цінувати кожен момент життя, кожну мить, проведену з рідними. Ця війна змінила мене, зробила сильнішою і дала розуміння того, що найцінніше в житті – це близькі люди та любов до рідної землі.

Я вірю, що одного дня ми повернемося до рідного додому, обіймемо рідних, але на жаль не всіх. Ці 1000 днів залишаться в моїй пам’яті назавжди.