З початку війни Попасна була під жорстокими обстрілами. Виїхати з міста було дуже важко, бо організованої евакуації не було, а приватні автівки людей були пошкоджені обстрілами

Я з міста Попасна Луганської області. Війна застала нас вдома за щоденними справами. 24 лютого ми були вдома, а 14 березня поїхали, тому що вже не було ні світла, ні води, ні газу, ні продуктів. Усе було зачинене. Люди почали масово покидати місто. Ми теж виїхали. 

На своїй автівці евакуювалися. Моя автівка була пошкоджена уламками від снарядів. Був пробитий бак, і витекло все пальне. Ми ремонтували машину, щоб виїхати.

Ми спочатку доїхали до Бахмута, два дні були там. Хоча б викупались, поїли, і поїхали далі. Тоді Бахмут був як гуртожиток. Туди всі з’їжджалися з навколишніх міст. Переселенців було дуже багато. А місяці через два Бахмут спіткала така ж доля, як і нашу Попасну. Його почали знищувати артилерійськими снарядами. 

Дуже неприємно і складно бути переміщеною особою, тому що держава не піклується про нас. Зараз постає питання, чи будуть продовжені виплати переселенцям – відшкодування орендної оплати. Не знаю, як ми будемо виживати без цих грошей.

Сильно вразило те, що ніхто з наших місцевих органів самоврядування не поставився до цієї ситуації серйозно. Ніхто не наполягав на евакуації. 

Нас просили не панікувати, а потрібно було якось рятувати своє майно. Вразила доля наших мешканців, щільність обстрілів і відсутність можливості нормально жити в себе вдома. 

Мені здається, що війна і не збирається закінчуватися. Немає жодної мети, жодного плану й жодних перспектив. Якщо й закінчиться, то ми не зможемо повернутися додому. Нам просто нікуди. Місто зруйноване. І можливості для відновлення я поки що не бачу. 

Гуманітарна допомога потроху надається. Усі наполягають на тому, що потрібно інтегруватися в спільноту на новому місці. Наче ми за власним бажанням залишили домівку, переїхали сюди і маємо тут реалізуватись. Тут я не бачу нічого спільного з моїм особистим досвідом. Нам складно інтегруватися, бо ми вимушені переселенці. Насторожує ставлення нашого суспільства. Дедалі частіше вже ніхто не звертає уваги на фактор війни. Якщо виїхати за Дніпро, на захід України, то там взагалі немає відчуття, що в країні йде війна. Люди займаються своїми справами. 

Я мрію, щоб війна, нарешті, закінчилася. Ми не можемо просунутись, і просто гинуть люди – незрозуміло за що. Звичайно, це наша територія, і її потрібно захищати, але незрозуміло, якою ціною. Якщо після нашого захисту залишаться живими 15 громадян України – навряд чи ми будемо щасливими. 

Мрію, щоб моє місто було таким, як і до війни, щоб у ньому вирувало життя, але навряд чи це буде якась стратегія держави. У відновлення я не вірю. Мені б хотілось завершення війни і якоїсь стабільності для себе і своїх дітей, забезпечення житлом замість того, яке в мене відібрали.