Пам'ятаю, як на вулицю вийшли і почули вибухи. Відразу я не зрозуміла, що воно. Чоловік був на роботі в ніч, подзвонив і сказав, що почалась війна. Ми надіялись, що скоро все закінчиться, і їхати не хотіли.

Обстріли – це найбільші труднощі. Нашому сину було 14 років. Коли обстрілювали село, він дуже злякався, і це жахливо. В минулому році він взагалі з дому не виходив, боявся навіть по двору ходити. 

Потім трішки часу  пройшло - можливо, подорослішав. Ми до психолога їздили з ним, переживали, боялись.

Гуманітарної катастрофи у нас не було. Волонтери навідувались часто - ліки привозили, і гуманітарна допомога була, нас не залишали.

Страшне, як хлопців шкода. У нас тут в селі і людей порозривало в селі. Кого морально вбило. Ми недалеко виїздили - десять кілометрів від Миколаєва. Коли Херсон звільнили і стало трошки тихіше, ми взяли і повернулись.

Моя родина вся вдома: свекруха, чоловік, син. Сестра моя в Миколаєві, племінниця виїздила, бо чоловіка не було, але вони повернулись. Чоловік після 24 лютого залишився без роботи. У садочок, звісно, дітки не ходять, бо небезпечно. Ми працюємо на пів ставки, на дві тисячі гривень - так і живемо. Тяжко, але стараємось.

Надіємось, що війна недовго буде. Сподіваємось на хлопців наших. Ми взагалі надіялись на початку, що це все має одразу закінчитись, тому що в цивілізованому світі не має бути такого. Хоч би повернулось, як було.