Валентина виїхала зі Слов'янська у 2014 році, бо злякалась перших обстрілів. Дізнавшись, що її квартиру затопило, повернулась 

Мені 86 років, я інвалід другої групи, живу сама. У мене немає нікого. Взяла собі собачку. Ще й впала вчора на хвору ногу. Тепер ходжу по хаті ледь жива. 

У нас ця війна почалась у 2014 році. Я поїхала до сестри. Якраз припав на Великдень мій день народження, і ми вирішили відсвяткувати. Тільки сіли за стіл, а воно як бахнуло – дах злетів, вікна повилітали. 

Я схопила свого песика і сумку, вискочила надвір. Зупинила машину і кажу: «Синку, у мене в гаманці тисяча гривень. Довези мене додому, до Слов'янська». А це за 11 кілометрів від того місця, де я була. Приїхала додому, а в нас теж стріляють. Так бахнуло, що й годинник злетів зі стіни. 

Я зателефонувала у міську раду і попросила допомогти. По мене приїхали. Машиною довезли до Дніпра, а там посадили на потяг до Вінниці. 

Вінниця – золоте місто. Тут люди такі добрі! Одягли мене, взули, їжу приносили. І зараз мені звідти телефонують. У мене немає своїх дітей. А там я познайомилась з Оксанкою. Мене поклали до лікарні, а песика Оксанка забрала до себе додому. Тепер вона мені як рідна. Зідзвонюємося з нею. Ще я там волонтерам перераховувала по 200 гривень. Вони купували старі авто, ремонтували і відправляли на Донбас. Ми там із мамою волонтера познайомились. Така мила жінка! Купувала мені ліки, коли я хворіла.  Усе було добре, але ж додому все одно хочеться. 

Мені зателефонували й сказали, що мою квартиру затопило. Я схопила песика і, в чому була, поїхала додому. Тепер зробила ремонт і сиджу в квартирі. Тільки здоров'я немає, а так – жити можна. Волонтери приносять їжу. Все є. І пенсію підвищили. 

Дякую волонтерам за те, що телефонують і запитують, як справи. Там мені допомагали і тут допомагають. Але як здоров'я немає, то краще вмерти. Я ногами не ходжу. Впала, поламала стегно і тепер пересуваюсь на милицях. 

До мене ходить дівчинка з терцентру, ще з під'їзду дівчинка допомагає. Ліки мені виписують. У мене і цукровий діабет, і гіпертонія, тож мені безкоштовні ліки дають. Аби тільки не стріляли та людей не вбивали. Я щодня переживаю. Чекаю, коли це все закінчиться.